Неділя 26-та по ЗСД

Nedila 26 po ZSD 2

Святителя Миколая

Sviatyy Mykolay

Неділя 27-ма по ЗСД

Nedila 27 po ZSD

Свята Літургія в Остії

Ostia 1

Гості он-лайн

На сайті 164 гостей та відсутні користувачі

УГКЦ

ugcc

УГКЦ в Італії

UGCC Italia

Katolytskyy ohladach

Yosafat Kunzevych 4Енцикліка
ECCLESIAM DEI
Папи Пія XI

Високодостойним Братам Патріярхам, Приматам, Архиєпископам, Єпископам та іншим місцевим Ординаріям, які в мирі та сопричасті з Апостольською Столицею перебувають, з нагоди трьохсотлітньої річниці мучеництва св. Йосафата, Архиєпископа Полоцького

Високдостойні Брати, привіт і Апостольське Благословення.

Церква Божа, предивним промислом, так була влаштована, щоби в повноті часів стати незмірною родиною, обіймаючи все людство, і тому, як відомо, стається вона божественно видимою, серед інших своїх знаних характеристик, через вселенську єдність.

Оскільки Христос Господь Наш не тільки довірив Своїм апостолам місію, яку отримав був від Отця, коли сказав: «Дана мені всяка влада на небі й на землі. Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи» (1), але також захотів, щоб Колегія апостолів була бездоганно єдиною, зв’язаною між собою подвійним і міцним зв’язком: внутрішнім – зв’язком одної віри і любові, що «влита в серця наші Святим Духом» (2), та зовнішнім – зв’язком одної верховної влади над усіма, довіривши першенство над іншими Апостолами св. Петрові, зробивши його постійною основою і видимим фундаментом єдності. Завершуючи своє земне життя, Він з великою дбайливістю переконував їх в необхідності цієї єдності (3), про те ж саме в гарячій молитві просив Отця (4), і молитва Його була почута, «він був вислуханий за богобоязність» (5).

Таким чином Церква була народжена і зросла в «одне тіло», оживлене і зміцнене одним духом. «Його главою є Христос, з котрого все тіло зложене і зв’язане різними зв’язками взаємної допомоги» (6), а видимою главою цього тіла, ідучи за тими ж самими міркуваннями, є той, хто на землі Христа заступає – Римський Архиєрей. У ньому, як спадкоємцеві св. Петра, неустанно здійснюються слова Христа: «На цій скелі збудую мою Церкву» (6). І він, неустанно виконуючи обов’язки, які були довірені Петрові, ніколи не перестає утверджувати, коли потрібно, у вірі своїх братів та пасти всіх овець і ягнят Господнього стада.

Жодна з прерогатив Церкви ніколи настільки не піддавалася лютим нападам «ворога людини», як єдність управління Церквою, за допомогою якого зберігається, «зв’язком миру» (8), єдність духа. Хоч ворог ніколи не здолав і ніколи не здолає Церкви, проте йому вдалося відірвати від її лона багатьох її дітей, а навіть – цілі народи. Багаторазово ці тяжкі втрати були заподіяні війнами між народами, введенням законів ворожих до релігії та побожності, як також неприборканою любов’ю до минущих багатств цього світу.

Найбільшим з усіх і самим прикрим відступництвом було відділення Візантійців від єдності Вселенської Церкви. Хоча здавалося, що цьому нещастю зможуть запобігти Ліонський і Флорентійський Собори, однак воно знову опісля поновлювалося і триває по нинішній час, завдаючи величезної шкоди душам. Бачимо також, як були введені в оману, і відійшли, втраченими, разом з іншими, східні слов’яни, хоча треба визнати, що вони залишалися довше від інших в лоні матері Церкви. Добре відомо, що вони підтримували з Апостольською Столицею деякі відносини навіть і після відступництва Михайла Керулярія: ці відносини, згодом, незважаючи на те, що їх переривали вторгнення татаро-монгол, поновлювалися і тривали до тих пір, поки їм не покладено кінець бунтівною впертістю їхніх правителів.

Зі свого боку Римські Архиєреї нічого не занедбали і вдавалися до всіх доступних їм засобів, щоби перервану єдність назад повернути. Деякі з них в особливий спосіб старалися про спасіння східних слов’ян. Так, Григорій VII на прохання княжого сина, присутнього в Римі, послав добросердечне письмо (9), яке містило сердечні побажання щедрого небесного благословення для його батька, князя Київського – «Дмитрові, королю Русів, і королеві, дружині його», – з нагоди початку їхнього правління. Так, Гонорій III відправляв своїх легатів до міста Новгорода, Григорій IX повторив те саме, а незабаром також Інокентій IV направив свого легата, чоловіка благородного і сильного характеру, Джованні да Піан дель Карпіні, одного з найзнаменитіших тодішніх францисканців. Результати настільки люблячої турботи з боку Наших Попередників почали проявлятися в 1255 році, коли між двома сторонами було відновлено згоду і єдність. На честь цієї події папський легат, абат Опіцоне, від імені та за дорученням самого Папи, з усією урочистістю коронував князя Данила Романовича. Слідом за тим, згідно з величавими традиціями і стародавніми звичаями східних слов’ян, на Соборі в Флоренції, Ізидор, митрополит Київський і Московський, кардинал Святої Римської Церкви, пообіцяв в імені своїх співвітчизників, висловлюючи їхньою мовою, зберігати святу і непорушну католицьку єдність у вірі Апостольської Столиці.

Ця відновлена єдність тривала в Києві багато років, але нові політичні негаразди, що виникли на початку XVI століття, знову призвели до того, що відносини були перервані. Однак, на щастя, в 1595 році знову були відновлені і в наступному році, на Берестейському Соборі, зусиллями митрополита Київського та інших Рутенських єпископів, єдність була урочисто проголошена. Климент VIII прийняв цих єпископів з глибокими почуттями любові і видав конституцію «Magnus Dominus» [Великий Господь], де просив усіх вірних вознести благодарення Богові, «Який завжди думає про мир, і бажає, щоб усі люди були спасенні і прийшли до пізнання правди».

Щоб ця єдність та згода зберігалися навіки, Бог у неперевершеному Своєму провидінні, зволив їх освятити, якщо можна так висловитися, печаттю святості і мучеництва. Така велика честь бути святим і мучеником випала Йосафатові, Архиєпископові Полоцькому, східно-слов’янського обряду, на якого по праву споглядають як на славу і зміцнення східних слов’ян. Без сумніву, важко було б відшукати іншу таку людину, яка настільки звеличила б свій народ або більше б зробила для його вічного блага, ніж оцей їхній Пастир і Апостол. Особливо він засвідчив це тим, що пролив власну свою кров заради збереження єдності Святої Церкви. З нагоди наближення трьохсотлітньої річниці його славного мучеництва Нам надзвичайно приємно знову відновити пам’ять про таку велику особу, щоб Господь, відкликаючись на молитви безлічі його палких дітей, «пробудив у Своїй Церкві той дух, яким був наповнений блаженний мученик і єпископ Йосафат, який віддав життя за своїх овець» (10). Наскільки зростає серед народу прагнення до єдності Церкви, в такій же мірі зростає і справа, якій належало таке велике місце в його серці, аж поки не прийде час, коли сповниться обітниця Христова і бажання всіх святих Його, і «буде одне стадо й один пастир» (11).

Він народився від батьків нез’єдинених, але хрещений був дійсним чином і отримав ім’я Іван; починаючи з своїх ранніх років жив у побожності. Дотримуючись величавої слов’янської Літургії, завжди шукав у ній, перш за все, істини і слави Божої. Саме тому, а не під впливом яких-небудь людських аргументів, звертається, ще хлопчиною, до Вселенської єдності, тобто католицької Церкви, до якої, як він уважав, належав через саму вже важливість свого хрещення. Дійсно, почуваючись веденим божественним натхненням до загального відновлення святої єдності, зрозумів, що справі єдності чимало послужило б повернення східно-слов’янського обряду і Василіянського монашого чину до єдності з Католицькою Церквою. Тому прийнятий в 1604 р. до монахів чину св. Василія і, змінивши ім’я Іван на Йосафат, цілого себе посвятив вправлянню в усіх чеснотах, особливо в побожності і покаянні. У той час він проявив воістину надзвичайну любов до Хреста, любов, якої навчився в дитинстві, постійно споглядаючи Ісуса Розп’ятого.

Митрополит Київський Йосип Веліямин Рутський будучи також і архимандритом цього монастиря, свідчить, що Йосафат «за короткий час досяг таких успіхів в чернечому житті, що міг би стати наставником для інших ченців». Майже відразу після рукоположення Йосафат був обраний архимандритом, наставником монастиря. Керуючи спільнотою, прагнув він не тільки охоронити і захистити земні блага, що належали монастиреві і приєднаній до нього церкві, від посягань, але також, виявивши, що ті святі місця були майже забуті вірними, робив усе для нього можливе, щоб народ християнський частіше їх відвідував. У той же час, плекаючи в серці возз’єднання своїх співвітчизників з Престолом Петровим, вишукував він звідусіль відповідні аргументи, які сприяли б заохоченню і забезпеченню цієї єдності. Перш за все він вивчав, головним чином, літургійні книги, якими зазвичай користуються східні, навіть і нез’єдинені, відповідно до приписів Святих Отців.

Так, належним чином підготувавшись, почав він твердо, але з добротою, захищати справу відновлення єдності. Успіхи його були настільки великими, що навіть противники нагородили його титулом «душехват». І воістину чудовою була велика кількість душ, ведених ним назад до єдиного стада Ісуса Христа, у всіх верствах суспільства – серед селян, купців, дворян, префектів і управителів провінцій – про це свідчать Соколинський з Полоцька, Тишкевич з Новогрудка і Мелечко з Смоленська. Після свого призначення єпископом Полоцьким він ще більше розширив поле свого апостольства. Сила цього апостольства була майже неймовірною, що не могло не призвести до надзвичайних результатів завдяки прикладу життя Йосафата, яке він провадив у найвищій чистоті, бідності та ощадливості, яка співпадала з такою щедрою великодушністю у відношенні до незаможних, що дійшов він навіть до того, що заклав свій власний омофор, щоб допомогти нужденним. Проте Йосафат завжди суворо дотримувався меж релігійного життя, не втручався ніколи в політичні справи, хоч дуже часто був спокушуваний, щоби вмішатися в журби й спори громадського життя. Будучи святим єпископом, він і в писаннях, і в своїх проповідях ревно прагнув до того, щоб завжди відкривати людям істину. Крім проповідування, він видав ряд написаних простою мовою творів на такі теми, як першинство св. Петра, хрещення св. Володимира, апологія християнської єдності, катехизм, який упорядкував за методом блаженного Петра Канізія, та ще багато інших подібних праць. Крім того, займався він і тим, що закликав як одне, так і друге духовенство вище цінувати свій священний сан. Оскільки він дуже наполягав, закликаючи як одне, так і друге духовенство, вище цінувати своє покликання, оживляючи в священиках ревність їхнього служіння, то зумів домогтися того, що народ, відповідно підготовлений у християнському вченні і живлений належним проповідуванням слова Божого, призвичаюється приступати до Святих Таїнств і священних богослужень та віддається все більше праведному способові життя. Так, досягнувши успіху, насамперед, в широкому поширенні Божого духу, св. Йосафат створив умови, сприятливі для праці задля християнської єдності, якій і присвятив своє життя. Найбільше справі об’єднання і освячення він спричинився своїм мучеництвом, яке зустрів з живою піднесеністю та чудовою великодушністю. Про мучеництво він завжди думав, часто про нього говорив. В одній зі своїх знаменитих проповідей він висловив бажання до мучеництва, ревно благав Бога про мучеництво, немов би про особливо благословенний дар. За кілька днів до смерті, будучи попередженим, що проти нього планують змову, він сказав: «Господи, даруй мені могти пролити кров за єдність Церкви і за послух Апостольській Столиці». Його бажання здійснилося в неділю, 12 листопада 1623 року, коли оточений ворогами, які полювали за Апостолом єдності, він з посмішкою та радістю вийшов їм на зустріч і, просячи їх, за прикладом свого Вчителя і Господа, щоб не чіпали його домашніх, сам віддався їм у руки. Коли його жорстоко поранили, він до останнього подиху не переставав благати Бога про прощення для своїх убивць.

Великими були плоди того славного мучеництва, особливо – серед Рутенських єпископів, які зуміли з його мучеництва винести живий приклад стійкості та відваги, як вони самі це підтвердили два місяці опісля в листі, відправленому до Священної Конгрегації Поширення віри: «Також і ми готові, як вчинив вже один з нас, дати свою кров і життя за католицьку віру». Внаслідок цього мучеництва, майже відразу після нього, велике число людей, а між ними самі ж вбивці Мученика, повернулися в лоно єдиної Церкви.

Кров святого Йосафата і сьогодні, триста років згодом, є особливою запорукою миру, печаттю єдності: особливо тепер, скажімо, після того як нещасні слов’янські провінції, стурбовані всілякими безпорядками і заколотами, були обагрені кров’ю, пролитою в жахливих і безжалісних війнах. І Нам видається, ніби ми чуємо голос тієї крові, «що промовляє краще, ніж кров Авелева» (12), ніби бачимо того мученика, що звертається до своїх братів-слов’ян і волає до них, як це було свого часу, словами Ісуса: «Вівці залишені без пастиря. Жаль мені цього народу». Воістину, скорботне їхнє становище! Жахливі їхні страждання! Скільки вигнанців зі своєї батьківщини! Скільки знищених тіл, скільки втрачених душ! Дивлячись на нинішні лиха слов’ян, без сумніву, набагато серйозніші від тих, над якими тужив у свій час наш Святий, надзвичайно важко Нам стримувати сльози, що ллються з Нашого батьківського серця.

Для того, щоб полегшити велику безліч страждань, Ми, з нашого боку, намагатимемося, справді, поспішити з допомогою потребуючим, без жодних людських намірів, не роблячи жодної різниці між знедоленими, хіба що в першу чергу допомагаючи тим, які потребують допомоги більше від інших. Однак Наші можливості не можуть все обійняти. Більше того, Ми не в силі протистояти зростаючим образливим наступам проти правди та доброчесності, презирству до будь-якого релігійного почуття, в’язницям і переслідуванням, в деяких місцях навіть кривавим, християн та їхніх священиків і єпископів. 

Зважаючи на всі ці зойки, сильно підтримує нас урочисте святкування ювілею цього достославного Пастиря слов’ян. Воно дає нам сприятливу можливість виявити всім східним слов’янам батьківські почуття, які надихають Нас, а одночасно вказати їм на повернення до вселенської єдності Святої Церкви як на джерело всіх можливих благ.

До тієї єдності запрошуємо також нез’єдинених і гаряче бажаємо, щоб усі вірні, слідуючи шляхами та повчаннями св. Йосафата, старалися, кожен у міру своїх можливостей, співпрацювати з Нами для досягнення цієї мети. Хай усвідомлюють всі також і те, що справі єдності сприяють не стільки дискусії чи інші штучні засоби, як приклади святого життя і добрих справ, особливо любов до наших братів слов’ян та всіх інших Східних, згідно з тим, що каже Апостол: «Думайте те саме, майте любов ту саму, будьте однодушні, згідливі. Не робіть нічого під впливом суперечки, чи з марної слави, але вважаючи в покорі один одного за більшого від себе; майте на увазі користь не власну, а радше інших» (13).

Для досягнення цієї мети необхідно, з одного боку, щоб Східні нез’єдинені відкинули свої давні упередження, старалися пізнати правдиве життя Церкви, і хай не приписують Римській Церкві провин поодиноких людей, які вона ж перша осуджує і намагається виправити; але так само потрібно, щоб і Латиняни, зі свого боку, прагнули до кращого і глибшого розуміння історії та звичаїв Східних. Саме з цього глибокого знання походить успіх апостольства св. Йосафата.

Ось причина, яка спонукала нас з новою ревністю заопікуватися Папським Орієнтальним Інститутом, заснованим Нашим нещодавно спочилим попередником Венедиктом XV. Ми переконані, що з правдивого знання фактів проросте справедлива оцінка людей та щира прихильність і, в той же час, той правдивий дух доброї волі, який, будучи об’єднаний з любов’ю Христовою, принесе величезну користь, з Божою допомогою, справі релігійної єдності.

Сповнившись такою любов’ю, всі досвідчать те, про що богонатхненно вчить Апостол: «Немає бо різниці між юдеєм і між греком; бо той самий Господь усіх, багатий для всіх, хто його призиває» (14). І те, що набагато важливіше, слухаючись сумлінно навчання того ж самого Апостола, вони не тільки відкинуть свої упередження, а й подолають порожні підозри по відношенню один до одного, свою хитрість і ненависть, одним словом – всю ворожість, що суперечить духу християнської любові і розділяє народи. Попереджає ж той самий св. Павло: «Не говоріть неправди одне одному, бо ви з себе скинули стару людину з її ділами й одягнулися в нову, що відновлюється до досконалого спізнання, відповідно до образу свого Творця. Тим то немає грека, ні юдея, ні обрізання, ні необрізання, ні варвара, ні скита, ні невольника, ні вільного, а все й у всьому – Христос» (15).

Таким чином, через примирення людей і народів отримаємо також єдність Церкви, бо в її лоно повернуться всі, які від неї, з якої-небудь причини, відокремилися. Справжнє здійснення цієї єдності досягнуто буде не людськими зусиллями, але лише добротою Бога, що «не дивиться на особу» (16) і що «не вчинив ніякої різниці між нами та між ними» (17). І так, з’єднані між собою, всі народи, незалежно від раси, мови або святих обрядів, будуть посідати рівні права. Святі їхні обряди Римська Церква завжди шанувала та релігійно признавала, більше того, наказувала їх зберігати і прикрашати себе ними, як дорогоцінними одежами, немов «цариця в позолоченій одежі, одягнена в різноманітність» (18).

Але так як згода всіх народів на землі у вселенській єдності є, перш за все, справою Божою, і тому досягнуто її може бути лише з божественною допомогою та підтримкою, вдамося ж з усією турботою до молитви, наслідуючи в тому навчання та приклади св. Йосафата, який у своєму апостольстві для єдності покладався, передусім, на силу молитви.

Під його проводом і заступництвом почитаймо особливим чином Таїнство Євхаристії, гарантії і головної причини єдності, того таїнства віри, яке дало можливість східним слов’янам, що ревно зберігали свою любов і ревність до нього, навіть будучи відокремленими від Римської Церкви, уникати тенет найтяжчих єресей. Тому можемо і ми сподіватися на плоди, про які просить Свята Мати Церква з усією довірою при звершуванні цього царственого таїнства, щоб «Бог милостиво подав нам дари єдності та миру, що містично зображуються в жертвоприношенні на Престолі» (19). І цю милість єдинодушно просять в цьому святому жертвоприношенні Служби Божої латиняни і східні: східні – «благаючи Господа про єдність всіх», латиняни ж – благаючи про те ж саме Христа, Господа нашого, щоб «споглядаючи на віру Своєї Церкви, Він умилостивив її миром та єдністю згідно з своєю волею».

Ще один зв’язок для відновлення єдності зі східними слов’янами, це їх особлива набожність до Пресвятої Діви Богородиці. Ця любов до Марії одночасно віддалює їх від різних єресей і здебільшого наближає до нас. Наш Святий також виділявся своєю відданістю Пресвятій Діві і з великим довір’ям покладався в своїх працях задля єдності на Її допомогу. Звик він почитати з особливою любов’ю, як прийнято у Східних, маленьку ікону Пресвятої Діви Богородиці, яка монахами Василіянами та вірними будь-якого обряду, також в Римі, в церкві святих Сергія і Вакха, дуже шанована під найменуванням «Цариці пасовищ». Молімося до Неї, нашої люблячої Матері, особливо під цим найменням, щоб Вона вела наших братів нез’єдинених на спасенні пасовища, на ті пасовища, де Петро, що вічно живе в своїх наступниках, як Намісник вічного Пастиря, пасе і управляє всіма ягнятами і овечками пастви Христової.

На завершення, прибігаймо до всіх Небесних Святих як до наших заступників і попросімо їх, щоб ця велика милість була нам дарована. Особливо прибігаймо до тих, які у Східних славилися колись святістю та мудрістю, і яких вони шанують донині завдяки тому, що народ ставиться до них з відданістю і благоговінням. Однак найперше з усіх призиваймо св. Йосафата за заступника, тому що був він протягом свого життя найсильнішим захисником єдності, і тому нині, перед Богом, хай він ревно захищає і підтримує цю ж святу справу. Також і Ми молимося до нього, проказуючи смиренні слова Нашого попередника, вічної пам’яті Пія IX: «О, св. Йосафате, хай зволить Бог, щоб твоя кров, яку ти пролив за Церкву Христову, була печаттю єдності з Святою Апостольською Столицею, єдності, до якої ти завжди гаряче прагнув, і за яку день і ніч палко благав Бога, найвищу Доброту і Могутність. І тому, щоб нарешті це все стало можливим, щиро бажаємо мати тебе ревним заступником перед самим Богом і Сонмом Небесним».

Бажаючи небесних милостей і засвідчуючи Нашу прихильність, Високодостойні Брати, вам, вашому духовенству і вашому народові уділяємо зі щирого серця Апостольське Благословення.

Дано в Римі, при соборі Святого Петра, 12 листопада 1923 року, другого року Нашого Понтифікату.

ПП. Пій ХІ

Примітки

1. Мт 28,18-19.

2. Рм 5,5.

3. Йо 17,11. 21-22

4. Там само.

5. Євр 5,7.

6. Еф 4, 4-5.15-16.

7. Мт 16,18.

8. Еф 4,3.

9. Ep., lib. 2, ep. 74, apud Migne, Patr. lat., t. 148, col. 425.

10. Служба св. Йосафату.

11 Йо 10,16.

12. Євр 12,24.

13. Флп 2,2-4.

14. Рм 10,12.

15. Кл 3,9-11.

16. Ді 10,34.

17 Там же 15,9.

18. Пс 45(44),10. (В перекладі о. І. Хоменка: «Цариця в золоті офірськім» – прим. перекладача).

19. Молитва із служби на торжество Тіла Христового.

Переклад неофіційний, здійснений Українською парафією свв. Сергія і Вакха в Римі.

 
 

Sviate Pysmo

Katehysm-ugcc

Приєднуйтесь до нас в

 

yt

kalendar

Radist Evangelia