Неділя 25-та по ЗСД

Nedila 25 po ZSD 2

Неділя 26-та по ЗСД

Nedila 26 po ZSD 2

Свята Літургія в Остії

Ostia 1

Гості он-лайн

На сайті 206 гостей та відсутні користувачі

УГКЦ

ugcc

УГКЦ в Італії

UGCC Italia

Katolytskyy ohladach

u vatycaniУ п’ятницю, 5 липня 2019 року, у Ватикані розпочалася дводенна зустріч, на яку Святіший Отець запросив провід УГКЦ та очільників дикастерій Римської курії. Відкриваючи зустріч, Папа звернувся до ієрархів УГКЦ зі словом.

Ваше Блаженство, дорогий брате Верховний Архиєпископе,

Високопреосвященства та Преосвященства,

дорогі браття!

Моїм бажанням було запросити вас сюди, до Риму, на братерський обмін думками, також і з очільниками компетентних дикастерій Римської курії. Дякую вам за те, що прийняли запрошення, як це прекрасно побачити вас тут. Україна вже тривалий час переживає важку та делікатну ситуацію, вже понад п’ять років вона поранена конфліктом, який багато-хто називає «гібридним», що складається з воєнних дій, в яких відповідальні маскуються; конфліктом, в якому найслабші та найменші платять найвищу ціну; конфліктом, обтяженим пропагандистськими фальсифікаціями та різнорідними маніпуляціями, як також спробами втягнути релігійний аспект.

Ношу вас у своєму серці та молюся за вас, дорогі браття українці. І звіряюся вам, що іноді роблю це за допомогою молитов, які пам’ятаю і яких навчився від владики Стефана Чміля, тодішнього священника-салезіанина; він навчив їх мене, дванадцятирічного, 1949 року, і в нього я навчився прислуговувати під час Божественної Літургії, молячись з ним тричі на тиждень. Дякую вам за вашу вірність Господеві та Наступникові святого Петра, за яку протягом історії часто довелося заплатити високу ціну, та благаю Господа, щоб супроводив дії всіх політичних провідників у шуканні не так званого добра якоїсь сторони, що, врешті-решт, є інтересом на шкоду комусь іншому, але спільного добра, миру. І прошу в «Бога усякої втіхи» (2 Кор. 1, 3) принести розраду тим, хто втратив своїх близьких внаслідок війни, тих, які носять завдані нею рани на тілі й на дусі, тим, хто мусів залишити свою домівку та працю й наразитися на ризик шукання людянішого майбутнього деінде, далеко. Знаєте, що мій погляд кожного ранку та кожного вечора лине до ікони Богородиці, яку Блаженніший подарував мені, від’їжджаючи з Буенос-Айресу, щоб перебрати уряд Верховного Архиєпископа, доручений йому Церквою. Перед цією іконою я розпочинаю та завершую свій день, ввіряючи ласкавості Богородиці, яка є Матір’ю, вас усіх та вашу Церкву. Можна сказати, що розпочинаю та завершую дні «по-українському», споглядаючи Богородицю.

Головним завданням Церкви перед обличчям ситуацій, викликаних конфліктами, є давати свідчення християнської надії, – не надії світу, яка спирається на проминаючі речі, що приходять та відходять, часто вносячи поділи, але ту надію, яка ніколи не розчаровує, яка не поступається знеохоченню, вміє долати всі випробування лагідною силою Святого Духа (пор Рим. 5, 2-5). Християнська надія, підтримувана Христовим світлом, причиняється до сяяння воскресіння та життя також і серед найтемніших ночей світу. Тому, дорогі браття, вважаю, що у важкі хвилини, ще більше, ніж у хвилини миру, пріоритетом для віруючих є перебувати в єдності з Ісусом, нашою надією. Йдеться про те, щоб відновлювати ту єдність, що ґрунтується на Хрищенні та вкорінена у вірі, в історії наших спільнот, у великих свідках: маю на думці шерегу героїв повсякдення, тих численних святих по-сусідству, які серед вашого народу з простотою відповіли на зло добром (пор Рим. 12, 21). Вони є прикладом, на який слід споглядати: ті, які в лагідності Блаженств проявили християнську мужність, що полягає в тому, аби не противитися злому, любити ворогів і молитися за переслідувачів (пор Мт. 5, 39.44). На сповненому насилля полі історії вони посадили Христовий хрест. І принесли плід. Ці ваші брати й сестри, які перенесли переслідування та мучеництво, горнучись лише до Господа Ісуса, відкинули логіку світу, згідно з якою на насильство відповідають насильством, написали своїм життям найсвітліші сторінки віри: вони є плідним засівом християнської надії. Я зі зворушенням прочитав книгу «Переслідувані за правду». За цими священниками, єпископами, черницями стоїть Божий люд, який з вірою та молитвою провадить вперед увесь народ.

Кілька років тому Синод Єпископів УГКЦ затвердив душпастирську програму, названу «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом». У деяких перекладах вислів «жива парафія» був виражений за допомогою прикметника «вібруюча». Справді, зустріч з Ісусом, духовне життя, молитва, що вібрує через красу вашої Літургії, передають оту прекрасну силу миру, що гоїть рани, вливає мужність, але не агресивність. Коли, немов з криниці джерельної води, черпаємо оту духовну живучість та передаємо її, Церква стає плідною. Стає благовісницею Євангелія надії, вчителькою внутрішньої дороги, яку неспроможна запропонувати жодна інша інституція.

Саме тому прагну заохотити вас усіх, як пастирів святого Божого люду, в усій своїй діяльності мати пріоритетом молитву, духовне життя. Це перша турбота, жодна інша не повинна її випереджувати. Усі повинні знати й бачити, що ви у своїй традиції є Церквою, яка вміє промовляти духовними, а не світськими термінами (пор. 1 Кор. 2, 13). Бо кожна людина, яка приступає до Церкви, потребує неба на землі, а не чогось іншого. Нехай же Господь пошле нам цю благодать і вчинить усіх нас відданими власному освяченню та освяченню вірних, які нам ввірені. Серед ночі конфлікту, що переживаєте, як в і Гетсиманії, Ісус закликає Своїх «чувати й молитися»; не захищатися, ні тим більше нападати. Але учні спали, замість молитися, і з приходом Юди вихопили меч. Вони не молилися й піддалися спокусі, спокусі світськості: насильницька слабкість тіла переважила над лагідністю духа. Не сон, не меч і не втеча (пор. Мт. 26, 40.52.56), але молитва й самопожертва аж до кінця є відповідями, яких Господь очікує від Своїх. Лише ці відповіді є християнськими, лише вони спасають від світської спіралі насилля.

Церква покликана здійснювати свою душпастирську місію за допомогою різних засобів. Після молитви йде близькість. Те, про що Господь просив Своїх апостолів того вечора, бути поруч і чувати (пор. Мр. 14, 34), сьогодні просить і Своїх пастирів: бути з людьми, чуваючи пліч-о-пліч з тим, хто переживає ніч скорботи. Близькість пастирів з вірними – це канал, який споруджується день за днем і несе живу воду надії. Він будується саме так, зустріч за зустріччю, зі священниками, які знають і беруть до свого серця тривоги людей, та з вірними, які завдяки отримуваному піклуванню, засвоюють благовість Євангелія, яку передають пастирі. Вони не розуміють її, якщо пастирі готові лише вимовляти Бога; вони сприймають її, якщо вони докладають зусилля, щоб давати Бога: даючи себе самих, перебуваючи близько, як свідки Бога надії, Який став тілом, щоб ступати дорогами людини. Щоб Церква була місцем, в якому черпається надію, де знаходять завжди відчинені двері, де отримують розраду й заохочення. Щоб ніколи й з ніким не було закритості, але відкрите серце, ніколи не дивитися на годинник, ніколи не відправляти додому того, хто потребує бути вислуханим. Ми є служителями часу. Ми живемо в часі. Прошу вас, не піддаватися спокусі жити як невільники годинника! Час, а не годинник!

Душпастирська опіка включає, насамперед, літургію, що, як часто підкреслював Верховний Архиєпископ, разом з духовністю та катехизою становить характерну ознаку ідентичності УГКЦ. Вона у світі, «досі спотвореному егоїзмом та ненаситністю, об’являє дорогу до рівноваги нової людини» (Св. Іван Павло II, Ап. лист Orientale lumen, 11): дорогу милосердя, безумовної любові, на яку повинна скеровуватися уся інша діяльність, щоб живилися братерські зв’язки між людьми всередині спільноти й поза нею. З цим духом близькості 2016 року я організував гуманітарну ініціативу, взяти участь в якій запросив Церкви в Європі, щоб надати допомогу тим, хто найбільш безпосередньо постраждав від конфлікту. Ще раз від щирого серця дякую всім, хто причинився до проведення цієї збірки, як з економічної точки зору, так і з технічно-організаційної. Прагну, аби за цією першою ініціативою, яка вже в основному завершилася, слідували інші спеціальні проекти. Вже під час цієї зустрічі буде надано деяку інформацію. Дуже важливо бути близькими з усіма та бути конкретними, аби також уникнути небезпеки, що серйозна ситуація страждання потрапить у загальне забуття. Не можна забувати про страждаючого брата, звідки би він не походив. Не можна забувати про стражденного брата.

До молитви й близькості хочу додати ще одне слово, дуже близьке для вас: синодальність. Бути Церквою означає бути спільнотою, яка прямує вперед разом. Не достатньо мати синод. Слід бути синодом. Церква потребує насиченого внутрішнього взаємоподілу: живого діалогу пастирів між собою та між пастирями й вірними. Як Східна Католицька Церква, ви вже у своєму канонічному правопорядку маєте чітке синодальне вираження, що передбачає часті й періодичні зібрання Синоду Єпископів. Але синод слід здійснювати кожного дня, докладаючи зусилля для того, щоб прямувати вперед разом, не лише з тими, хто думає так само, бо це легко, але з усіма віруючими в Ісуса.

Синодальність оживляють три аспекти. Насамперед, слухання: прислухатися до досвіду й порад співбратів єпископів і пресвітерів. Важливо, аби в рамках Синоду кожен почувався вислуханим. І слухання є настільки важливішим, наскільки вищою є ієрархічна позиція. Слухання означає чутливість і відкритість до думки братів, також і тих наймолодших, також і тих, кого вважається менш досвідченими. Другий аспект: співвідповідальність. Ми не можемо залишатися байдужими перед обличчям помилок чи недбалостей інших, не втрутившись у братерський, але переконаний спосіб: наші співбрати потребують нашої думки, нашого заохочення, як також наших виправлень, саме тому, що ми покликані прямувати вперед разом. Не можна приховувати того, що є неправильним, і прямувати вперед, ніби нічого не сталося, аби будь-якою ціною захистити своє добре ім’я: любов’ю завжди слід жити в істині, прозорості, в отій «паррезії» (сміливій відвертості), яка очищає Церкву та причиняється до її поступу вперед. Синодальність – мова йде про третій аспект – означає також залучення мирян: як повноправні члени Церкви, також і вони покликані висловлюватися, давати поради. Як учасників церковного життя, їх слід не лише приймати, але й вислухати. Хочу підкреслити це дієслово: слухати. Той хто слухає, пізніше спроможний добре промовляти. Хто звик не слухати, той не говорить, а гавкотить.

Синодальність веде також до розширення горизонтів, до життя багатством власної традиції всередині вселенської Церкви, до черпання користі з добрих стосунків з іншими обрядами; до сприйняття краси взаємоподілу важливими частинами власного богословського й літургійного скарбу з іншими спільнотами, також і некатолицькими; до встановлення плідних взаємин з іншими помісними Церквами, як також з дикастеріями Римської курії. Єдність у Церкві буде настільки пліднішою, наскільки більше порозуміння та єдність між Апостольською Столицею та місцевими Церквами будуть дійсними. Докладніше: коли буде якнайбільше порозуміння та єдність між всіма єпископами та з Єпископом Риму. Це, очевидно, не повинно «призводити до зменшення усвідомлення власної автентичності й оригінальності» (Orientale lumen, 21), але формувати її всередині нашої католицької ідентичності, тобто, вселенської ідентичності. Як вселенській, їй загрожує та може знищити прив’язання до різних форм партикуляризму – церковних, націоналістичних, політичних.

Дорогі браття, нехай же ці два дні зустрічі, якої я дуже прагнув, будуть промовистими хвилинами обміну думками, взаємного слухання, вільного діалогу, що завжди надихається шуканням добра в дусі Євангелія. Нехай же вони допоможуть нам краще прямувати вперед разом. Йдеться, певною мірою, про синод, присвячений темам, що лежать на серці Української Греко-Католицької Церкви в цьому періоді, обтяженому збройним конфліктом, що досі триває, і позначеному серією політичних і церковних процесів, набагато ширших, ніж ті, які стосуються нашої Католицької Церкви. Тож раджу вам оцей дух, оце розпізнавання, з яким слід звірятися: молитва й духовне життя на першому місці, далі – близькість, особливо зі стражденним, врешті – синодальність, спільне прямування вперед, відкрите, крок за кроком, з лагідністю та смиренням. Дякую вам, супроводжую вас на цій дорозі та прошу загадувати про мене у ваших молитвах.

Джерело: www.vaticannews.va

Udienza all’Arcivescovo Maggiore, ai Metropoliti e al Sinodo permanente della Chiesa greco-cattolica ucraina, 05.07.2019

Questa mattina, nella Sala Bologna del Palazzo Apostolico Vaticano, il Santo Padre Francesco ha ricevuto in Udienza l’Arcivescovo Maggiore, i Metropoliti e il Sinodo permanente della Chiesa greco-cattolica ucraina e ha rivolto loro il discorso che riportiamo di seguito:

Discorso del Santo Padre

Beatitudine, Caro Fratello Arcivescovo Maggiore,

Eminenze, Eccellenze,

cari Fratelli!

È stato mio desiderio invitarvi qui a Roma per una condivisione fraterna, anche con i Superiori dei Dicasteri competenti della Curia Romana. Vi ringrazio per aver accolto l’invito, è bello vedervi. L’Ucraina vive da tempo una situazione difficile e delicata, da oltre cinque anni ferita da un conflitto che molti chiamano “ibrido”, composto com’è da azioni di guerra dove i responsabili si mimetizzano; un conflitto dove i più deboli e i più piccoli pagano il prezzo più alto, un conflitto aggravato da falsificazioni propagandistiche e da manipolazioni di vario tipo, anche dal tentativo di coinvolgere l’aspetto religioso.

Vi porto nel cuore e prego per voi, cari Fratelli ucraini. E vi confido che a volte lo faccio con le preghiere che ricordo e che ho imparato dal Vescovo Stefano Chmil, allora prete salesiano; lui me le insegnò quand’ero dodicenne, nel 1949, e imparavo da lui a servire la Divina Liturgia tre volte alla settimana. Vi ringrazio per la vostra fedeltà al Signore e al Successore di Pietro, spesso costata cara lungo la storia, e supplico il Signore perché accompagni le azioni di tutti i responsabili politici a ricercare non il cosiddetto bene di parte, che alla fine è sempre un interesse a discapito di qualcun altro, ma il bene comune, la pace. E chiedo al «Dio di ogni consolazione» (2 Cor 1,3) di confortare gli animi di chi ha perduto i propri cari a causa della guerra, di chi ne porta le ferite nel corpo e nello spirito, di chi ha dovuto lasciare la casa e il lavoro e affrontare il rischio di cercare un futuro più umano altrove, lontano. Sapete che il mio sguardo va ogni mattina e ogni sera alla Madonna di cui Sua Beatitudine mi ha fatto dono, quando ha lasciato Buenos Aires per assumere l’ufficio di Arcivescovo Maggiore che la Chiesa gli aveva affidato. Davanti a quell’icona inizio e concludo le giornate affidando alla tenerezza della Madonna, che è Madre, tutti voi, la vostra Chiesa. Si può dire che incomincio le giornate e le finisco “in ucraino”, guardando la Madonna.

Il ruolo principale della Chiesa, di fronte alle complesse situazioni provocate dai conflitti, è quello di offrire una testimonianza di speranza cristiana. Non una speranza del mondo, che si regge su cose che passano, vanno e vengono, e spesso dividono, ma la speranza che non delude mai, che non cede il passo allo scoraggiamento, che sa superare ogni tribolazione nella forza dolce dello Spirito (cfr Rm 5,2-5). La speranza cristiana, alimentata dalla luce di Cristo, fa risplendere la risurrezione e la vita anche nelle notti più oscure del mondo. Perciò, cari Fratelli, ritengo che nei periodi difficili, ancor più che in quelli di pace, la priorità per i credenti sia quella di stare uniti a Gesù, nostra speranza. Si tratta di rinnovare quell’unione fondata nel Battesimo e radicata nella fede, radicata nella storia delle nostre comunità, radicata nei grandi testimoni: penso alla schiera di eroi del quotidiano, a quei numerosi santi della porta accanto che, con semplicità, nel vostro popolo hanno risposto al male con il bene (cfr Rm 12,21). Loro sono gli esempi a cui guardare: coloro che nella mitezza delle Beatitudini hanno avuto il coraggio cristiano, quello di non opporsi al malvagio, di amare i nemici e pregare per i persecutori (cfr Mt 5,39.44). Essi, nel campo violento della storia, hanno piantato la croce di Cristo. E hanno portato frutto. Questi vostri fratelli e sorelle che hanno subito persecuzioni e martirio e che, stretti solo al Signore Gesù, hanno rigettato la logica del mondo, secondo cui alla violenza si risponde con la violenza, hanno scritto con la vita le pagine più limpide della fede: sono semi fecondi di speranza cristiana. Ho letto con emozione il libro Perseguitati per la verità. Dietro quei preti, vescovi, suore, c’è il popolo di Dio, che porta avanti con la fede e la preghiera tutto il popolo.

Alcuni anni fa il Sinodo dei Vescovi della Chiesa greco-cattolica ucraina ha adottato il programma pastorale intitolato La parrocchia viva, luogo d’incontro con Cristo vivente. In alcune traduzioni, l’espressione “parrocchia viva” è stata resa con l’aggettivo “vibrante”. In effetti, l’incontro con Gesù, la vita spirituale, la preghiera che vibra nella bellezza della vostra Liturgia trasmettono quella bella forza di pace, che lenisce le ferite, infonde coraggio ma non aggressività. Quando, come da un pozzo di acqua sorgiva, attingiamo questa vitalità spirituale e la trasmettiamo, la Chiesa diventa feconda. Diventa annunciatrice del Vangelo della speranza, maestra di quella vita interiore che nessun’altra istituzione è in grado di offrire.

Per questo desidero incoraggiare voi tutti, in quanto Pastori del Popolo santo di Dio, ad avere questa preoccupazione primaria in tutte le vostre attività: la preghiera, la vita spirituale. È la prima occupazione, nessun’altra le va anteposta. Sappiano e vedano tutti che nella vostra tradizione siete una Chiesa che sa parlare in termini spirituali e non mondani (cfr 1 Cor 2,13). Perché di Cielo in terra ha bisogno ogni persona che si accosta alla Chiesa, non di altro. Che il Signore ci conceda questa grazia e renda tutti noi dediti alla santificazione nostra e dei fedeli che ci sono affidati. Nella notte del conflitto che attraversate, come nel Getsemani, il Signore chiede ai suoi di «vegliare e pregare»; non di difendersi, né tanto meno di attaccare. Ma i discepoli dormirono anziché pregare e all’arrivo di Giuda tirarono fuori la spada. Non avevano pregato ed erano caduti in tentazione, nella tentazione della mondanità: la debolezza violenta della carne aveva prevalso sulla mitezza dello spirito. Non il sonno, non la spada, non la fuga (cfr Mt 26,40.52.56), ma la preghiera e il dono di sé fino alla fine sono le risposte che il Signore attende dai suoi. Solo queste risposte sono cristiane, esse sole salvano dalla spirale mondana della violenza.

La Chiesa è chiamata a realizzare con vari mezzi la sua missione pastorale. Dopo la preghiera, viene la vicinanza. Quello che il Signore aveva chiesto ai suoi Apostoli quella sera, di stare vicino a Lui e di vegliare (cfr Mc 14,34), oggi lo chiede ai suoi Pastori: stare con la gente, vegliando a fianco di chi attraversa la notte del dolore. La vicinanza dei Pastori ai fedeli è un canale che si costruisce giorno per giorno e che porta l’acqua viva della speranza. Si costruisce così, incontro dopo incontro, con i sacerdoti che conoscono e prendono a cuore le preoccupazioni della gente, e i fedeli che, mediante le cure che ricevono, assimilano l’annuncio del Vangelo che i Pastori trasmettono. Non lo capiscono se i Pastori sono intenti solo a dire Dio; lo comprendono se si prodigano a dare Dio: dando se stessi, stando vicini, testimoni del Dio della speranza che si è fatto carne per camminare sulle strade dell’uomo. La Chiesa sia il luogo dove si attinge speranza, dove si trova la porta sempre aperta, dove si ricevono consolazione e incoraggiamento. Mai chiusure, con nessuno, ma cuore aperto; mai stare a guardare l’orologio, mai rimandare a casa chi ha bisogno di essere ascoltato. Noi siamo servitori del tempo. Noi viviamo nel tempo. Per favore, non cadere nella tentazione di vivere schiavi dell’orologio! Il tempo, non l’orologio.

La cura pastorale comprende in primo luogo la liturgia che, come ha spesso sottolineato l’Arcivescovo Maggiore, insieme alla spiritualità e alla catechesi costituisce un elemento che caratterizza l’identità della Chiesa greco-cattolica ucraina. Essa, al mondo «ancora sfigurato dall’egoismo e dall’ingordigia, rivela la via verso l’equilibrio dell’uomo nuovo» (S. Giovanni Paolo II, Lett. ap. Orientale lumen, 11): la via della carità, dell’amore incondizionato, all’interno della quale ogni altra attività deve instradarsi, perché si alimenti il legame fraterno tra le persone, dentro e fuori la comunità. Con questo spirito di vicinanza nel 2016 ho promosso un’iniziativa umanitaria, alla quale ho invitato a partecipare le Chiese in Europa, per offrire aiuto a chi era stato più direttamente colpito dal conflitto. Ringrazio ancora di cuore tutti coloro che hanno contribuito alla realizzazione di questa colletta, sia sul piano economico, sia su quello organizzativo e tecnico. A quella prima iniziativa, ormai sostanzialmente conclusa, vorrei che seguissero altri progetti speciali. Già in questa riunione si potranno fornire alcune informazioni. È tanto importante essere vicini a tutti ed essere concreti, anche per evitare il pericolo che una grave situazione di sofferenza cada nel dimenticatoio generale. Non si può dimenticare il fratello che soffre, da qualunque parte provenga. Non si può dimenticare il fratello che soffre.

Alla preghiera e alla vicinanza vorrei aggiungere una terza parola, che vi è tanto familiare: sinodalità. Essere Chiesa è essere comunità che cammina insieme. Non basta avere un sinodo, bisogna essere sinodo. La Chiesa ha bisogno di una intensa condivisione interna: dialogo vivo tra i Pastori e tra i Pastori e i fedeli. In quanto Chiesa cattolica orientale, avete già nel vostro ordinamento canonico una marcata espressione sinodale, che prevede un frequente e periodico ricorso alle assemblee del Sinodo dei Vescovi. Ma ogni giorno occorre fare sinodo, sforzandosi di camminare insieme, non solo con chi la pensa allo stesso modo – questo sarebbe facile –, ma con tutti i credenti in Gesù.

Tre aspetti ravvivano la sinodalità. Anzitutto l’ascolto: ascoltare le esperienze e i suggerimenti dei confratelli vescovi e presbiteri. È importante che ciascuno, all’interno del Sinodo, si senta ascoltato. Ascoltare è tanto più importante quanto più si sale nella gerarchia. L’ascolto è sensibilità e apertura alle opinioni dei fratelli, anche di quelli più giovani, anche di quelli considerati meno esperti. Un secondo aspetto: la corresponsabilità. Non possiamo essere indifferenti di fronte agli errori o alle disattenzioni degli altri, senza intervenire in modo fraterno ma convinto: i nostri confratelli hanno bisogno del nostro pensiero, del nostro incoraggiamento, come anche delle nostre correzioni, perché, appunto, si è chiamati a camminare insieme. Non si può nascondere quello che non va e andare avanti come se nulla fosse per difendere a ogni costo il proprio buon nome: la carità va sempre vissuta nella verità, nella trasparenza, in quella parresia che purifica la Chiesa e la fa andare avanti. Sinodalità – terzo aspetto – vuol dire anche coinvolgimento dei laici: in quanto membri a pieno titolo della Chiesa, anch’essi sono chiamati a esprimersi, a dare suggerimenti. Partecipi della vita ecclesiale, vanno non solo accolti, ma ascoltati. E sottolineo questo verbo: ascoltare. Chi ascolta, dopo può parlare bene. Chi è abituato a non ascoltare, non parla, abbaia.

La sinodalità porta anche ad allargare gli orizzonti, a vivere la ricchezza della propria tradizione dentro l’universalità della Chiesa: a trarre giovamento dai buoni rapporti con gli altri riti; a considerare la bellezza di condividere parti significative del proprio tesoro teologico e liturgico con altre comunità, anche non cattoliche; a intessere relazioni fruttuose con altre Chiese particolari, oltre che con i Dicasteri della Curia Romana. L’unità nella Chiesa sarà tanto più feconda, quanto più l’intesa e la coesione tra la Santa Sede e le Chiese particolari sarà reale. Più precisamente: quanto più l’intesa e la coesione tra tutti i Vescovi con il Vescovo di Roma. Ciò certamente non deve «comportare una diminuzione nella coscienza della propria autenticità ed originalità» (Orientale lumen, 21), ma plasmarla all’interno della nostra identità cattolica, cioè universale. In quanto universale, essa è messa in pericolo e può venire logorata dall’attaccamento a particolarismi di vario tipo: particolarismi ecclesiali, particolarismi nazionalistici, particolarismi politici.

Cari Fratelli, queste due giornate di incontro, che ho fortemente voluto, siano momenti forti di condivisione, di ascolto reciproco, di dialogo libero, sempre animato dalla ricerca del bene, nello spirito del Vangelo. Ci aiutino a camminare meglio insieme. Si tratta, in un certo senso, di una sorta di Sinodo dedicato alle tematiche che stanno più a cuore alla Chiesa greco-cattolica ucraina in questo periodo, gravato dal conflitto militare tuttora in corso e caratterizzato da una serie di processi politici ed ecclesiali ben più ampi di quelli riguardanti la nostra Chiesa cattolica. Ma vi raccomando questo spirito, questo discernimento su cui verificarsi: preghiera e vita spirituale al primo posto; poi vicinanza, soprattutto a chi soffre; quindi sinodalità, cammino insieme, cammino aperto, passo dopo passo, con mitezza e docilità. Vi ringrazio, vi accompagno in questo cammino e vi chiedo, per favore, di ricordarvi di me nelle vostre preghiere.

Grazie!

http://press.vatican.va/content/salastampa/it/bollettino/pubblico/2019/07/05/0575/01188.html

 
 

Sviate Pysmo

Katehysm-ugcc

Приєднуйтесь до нас в

 

yt

kalendar

Radist Evangelia