Неділя 26-та по ЗСД

Nedila 26 po ZSD 2

Святителя Миколая

Sviatyy Mykolay

Неділя 27-ма по ЗСД

Nedila 27 po ZSD

Свята Літургія в Остії

Ostia 1

Гості он-лайн

На сайті 326 гостей та відсутні користувачі

УГКЦ

ugcc

УГКЦ в Італії

UGCC Italia

Katolytskyy ohladach

Prezentazija knyh Sapelak28 липня у парафії свв. Сергія і Вакха в Римі відбулася презентація книг «Українець. Місіонер. Мислитель» про владику Андрія Сапеляка та «Благодать жертовності» про о. Василя Сапеляка. Книги презентувала автор Оксана Сапеляк, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту народознавства НАН України.

У монографії «Українець. Місіонер. Мислитель» досліджується життя і діяльність єпископа Андрія Сапеляка, відомого місіонера в Аргентині, а після проголошення відновлення незалежності і в Україні, учасника ІІ Ватиканського Собору, будівничого Салезіянського згромадження в Україні, автора катехитичних брошур, багатьох розвідок про українських церковно-громадських діячів, історичних наукових праць, творів мемуарного характеру.

У книзі «Благодать жертовності. Отець Василь Сапеляк» розповідається про дитинство, навчання, та життєву дорогу першого українського салезіянина та засновника Салезіянсього згромадження в Україні, отця Василя Сапеляка. В науково-популярному досліджені висвітлено питання жертовності священика, безкорисливого служіння народові та його Церкві.


Довідка

Владика Андрій Сапеляк

Андрій Сапеляк народився 13 грудня 1919 року в селі Ришкова Воля, на присілку Ходані, неподалік (15 км.) від міста Ярослав над Сяном (нині Польська Республіка). Андрій був першою дитиною в селянській родині Михайла та Агафії. Батьки намагалися дати своєму найстаршому синові вищу освіту, вони мріяли бачити його священиком.

Спочатку Андрія віддають до української народної школи в Ярославі, а після її закінчення він продовжив навчання у Перемиській гімназії. Одному з викладачів гімназії, о. Петрові Голинському, Перемиський єпископ Йосафат Коциловський доручив підбирати кандидатів до Салезіянського Згромадження, створенням української гілки якого заопікувався Папа Пій ХІ. Гімназист Андрій Сапеляк зацікавився салезіянами, місіонерами і вихователями молоді. 1937 року він разом з п’ятьма юнаками виїжджає на навчання до Італії. 29 червня 1949 року відбулося свячення Андрія Сапеляка в українсько-візантійському обряді (священиче рукоположення здійснив архиєпископ Іван Бучко).

1952 року архиєпископ Іван Бучко організовує для дітей-біженців з України Українську малу семінарію під керівництвом оо. Салезіян у м. Люрі поблизу Орлеану (Франція). Отець Андрій Сапеляк взяв активну участь в її організації. Згодом семінарію було перенесено до Італії і першим її ректором призначено о. Андрія. 1956 року створено першу Салезіянську українську монашу спільноту як зародок майбутньої Провінції. Першим настоятелем став отець Сапеляк.

14 серпня 1961 року о. Андрія Сапеляка номіновано на єпископа для українців у Аргентині з титулом Апостольського візитатора. 15 жовтня цього ж року, в день Покрови Пресвятої Богородиці, відбулася єпископська хіротонія в Римі у базиліці святого Петра. Головним святителем був архиєпископ Іван Бучко. За словами владики Андрія Сапеляка, для нього день хіротонії мав дуже вагоме значення: «Мені важливо було, щоб вона відбулася в свято Покрови, щоб своє служіння започаткувати в ім’я Марії та під її Покровом, як наслідник апостолів «крок за кроком з Марією та під її Покровом». З цими ідеалами я жив завжди, запевняючи успіхи, помимо всяких труднощів, часто великих».

Обдумуючи те, яким має бути єпископський герб, владика Андрій дуже хотів показати в ньому, що, незважаючи на те, що його духовне служіння відбуватиметься за теренами України, Батьківщина завжди є у його серці. У верхній частині єпископського гербу владики – якір, як символ Пречистої Діви Марії і тризуб – як символ України. У нижній частині окреслено його місійний ідеал – корабель у океані, спрямований до Української землі апостола Андрія, з Андріївським хрестом.

На початку грудня молодий єпископ вирушив до Аргентини, віддаючи себе і своїх духовних дітей під Покров Приснодіви Марії. На його гербі написано: «Моя надія – Покров Марії». Перші місяці єпископа Сапеляка в цій південноамериканській країні – це поїздки по її великій території в ті місця, де оселилися вихідці з України. Впродовж 36 років невтомної праці Владика кожного року відвідував усі українські поселення в Аргентині.

До приїзду єпископа Андрія в Аргентині було 32 храми греко-католицького обряду (в тому числі каплиці) та недобудована катедра в столиці. Від 1962 до 1968 року завершено спорудження собору в Буенос-Айресі, збудовано ще 35 церков і каплиць, відкрито 10 католицьких колегій, 11 законних домів. За 10 років місійної праці єпископа було створено українську єпархію, яку 24 квітня 1978 року затверджено Папською буллою.

Від 1962 до 1965 року він учасник і отець історичного ІІ Ватиканського Собору, член комісії для Східних Церков. Єпископ Андрій Сапеляк п’ять разів виступав на Соборі як фахівець канонічного права, вносив свої пропозиції, які були прийняті до уваги під час опрацювання документів Собору. Значний відгомін у пресі мав його виступ стосовно релігійної свободи. Єпископ Сапеляк здобув загальне визнання і високий авторитет у церковних колах світу. 1968 року владику Андрія номінували екзархом-ординарієм, а через десять років – єпархом на всю Аргентину. У 70-х роках минулого століття в СССР у багатьох виданнях атеїстичної літератури єпископ Сапеляк згадувався як одна з найнебезпечніших постатей для совєтської ідеології.

Владика Андрій Сапеляк зумів домогтися, щоб під час візиту до Аргентини Папа Іван Павло ІІ прибув також до української катедри Святої Покрови в Буенос-Айресі, що привернуло увагу світової спільноти до проблем України та української діаспори.

На початку відновлення незалежності України Аргентина одна з перших визнала Українську державу і широко відкрила двері для її громадян. Новій українській діаспорі прийшов на допомогу владика Андрій. Сам же він планує повернутися в Україну, щоб виконувати місію, яку обрав в далекому 1937 році: виховувати українську молодь на чесних громадян та добрих християн згідно науки святого Івана Боско. Для започаткування салезіянської праці посилає до Львова найближчих йому людей: рідного брата о. Василя Сапеляка і свого багатолітнього секретаря о. Василя Короля.

1998 року владика Андрій долучився до справи творення українського Салезіянського Згромадження у Львові. Однак, він бачив необхідність поширювати ідеї св. Івана Боско на східні терени України. Тому 2002 року у 83-річному віці він розпочинає місійну працю у м. Верхньодніпровськ Дніпропетровської області. Заснував тут парафію Покрови, ставши її парохом, і збудував невеличкий молодіжний центр (Ораторію). У 2011 році купляє за останні заощадження помешкання у м. Дніпро, де салезіяни відкривають офіційну спільноту і, згодом, викупляє територію для будівництва храму і молодіжного центру, там перебуває до 2014 року.

У 2014 році повертається на Західну Україну, відмовляється від аргентинського громадянства, стає громадянином України і оселяється у салезіянській спільноті у м. Львів-Винники, щоб своєю молитвою, добрим прикладом свідчити новим покликанням і салезіянам свій позитивний інтузіазм до життя, адже Владика дуже хотів дожити до століття.

Важко знайти в історії Церкви аналоги, щоб єпископ у поважному віці розпочинав місійну працю на порожньому місці.

Послідовність у жертовності заради Української Церкви, України – те, чим керувався єпископ Андрій Сапеляк у діях, вчинках, рішеннях. А також у своїх творах. Владика Андрій відомий як автор багатьох праць: «Українська Церква на ІІ Ватиканському Соборі» (1967), «Отець Степан Вапрович. Місіонер-ісповідник» (1970), «Отець Іван Сенишин. Український місіонер – піонер в Аргентині» (1997), «Київська Церква на Слов’янському Сході. Канонічно-екуменічний аспект” (1999), «Отець-прелат Кирило Селецький. Засновник монаших згромаджень» (2004), «Україна крізь віки: релігійно-церковний аспект» (2006), «Спогади владики-місіонера» (2011), «Три ювілеї України з Іваном Павлом ІІ» (2013), «Світло святості. Отець Степан Чміль» (2014), «Митрополит Андрей Шептицький. Дар Бога Україні» (2016), низки статей та брошур.

6 листопада 2017 року на 98 році життя владика-салезіянин Андрій (Сапеляк) відійшов у вічність.

Все життя владики Андрія Сапеляка, його думки, міркування, спостереження, переживання невід’ємні від загальнонаціональних проблем українського народу, його історії, долі, Церкви.

Владика Андрій багато зробив для того, щоб українські салезіяни розпочали свою душпастирську працю в Україні у 90-х роках, й це служіння для дітей та молоді в дусі св. Івана Боско продовжується й до сьогодні.

Інформацію взято із сайту http://sdbua.net/new/

 

Отець Василь Сапеляк

Отець Василь Сапеляк народився 15 лютого 1923 року в с. Рижкова Воля, на присілку Ходані, Ярославського повіту (нині – Польща) у побожній родині Михайла й Агафії (з дому Ярош). Вони мали п’ятеро дітей – три хлопці і дві дівчини. Василь був другим сином. Він не тільки успішно вчився у п’ятирічній народній школі, але жваво цікавився господарськими справами. Тому батьки бачили його господарем на рідному хуторі, бо старшому синові Андрієві простелили дорогу до священичого служіння. Після Перемишської гімназії Андрій поїде на навчання до Італії і вступить у Салезіянське Згромадження.

Василя цікавило товариське життя. Сільські діти його любили за веселу вдачу, за рішучість, з якою він брався до будь-якої справи дитячої громади. Малий Василь досконало знав народну обрядову культуру, звичаї свого села. Тому він керував підготовкою вертепу: розподіляв ролі, стежив, щоб костюми хлопців відповідали вимогам традиції, проводив репетиції. Був своєрідним режисером.

Після від’їзду старшого брата Андрія на навчання в Італію Василь засумував. Особливо після того, як Андрій написав листа, переповненого захопленням, наскільки в Італії гарно, який тут клімат, які прихильні до них італійці, як добре зустріли в інституті, наскільки цікаве навчання. Василь просить батьків, щоб його також відпустили на навчання до Італії. Однак йому відмовляють через брак грошей. Але Василь не здається у своєму бажанні і мрії. Тож вирішує, не кажучи нічого батькам, йти пішки 15 км до Перемишля, щоб зустрітись з о. Петром Голинським. Через два дні Василько повернувся додому і привіз від о. Петра Голинського листа до батька. В листі отець просив Михайла приїхати до нього на важливу розмову. Довга бесіда катехита гімназії з Михайлом Сапеляком увінчалася тим, що настільки палке бажання хлопця стати священиком необхідно підтримати. Отже, через рік після Андрія,1938 року, родина з Перемишльського вокзалу відпроваджувала до Італії й другого сина. Мати була щаслива. Вона подарувала Богові не одного сина, а двох.

Остання група українців з Перемишльщини до італійських Салезіян виїхали 1939 року. Італійські Салезіяни прихильно ставилися до українських студентів. Тут зібралася їх невеличка громадка, 30 осіб. Моральний авторитет серед них – Степан Чміль. Він відзначався інтелігентністю, успіхами в науці, зразковою поведінкою і тою людською добротою, яка притягує інших, як магніт. Для кожного в Степана було добре слово, жарт. Його називали людиною усміху. Почувалися, як удома. Після десяти років навчання відбувалися свячення на священиків. Після закінчення студій була можливість поступати на різні факультети університетів, але, зазвичай, навчання завершувалося богословієм та єрейськими свяченнями. Отож, Василь Сапеляк, як всі інші, після закінчення студії в Салезіянській малій семінарії в Івреа – Італія (1938-1942), По Салезіянській стежині богопосвяченого життя пройшов всі етапи формації: 16 серпня 1942 року вступив на новціат, а вічні обіти склав 28 серпня 1949 року; продовжив студії в Салезіянському інституті, спочатку – філософії в м. Фольїццо (1943 – 1946), згодом богословії в м. Боленго (1949 – 1953), де отримав ступінь магістра з теології. Висвячений на священика єпископом Іваном Бучком у Лурі (Франція) 28 червня 1953 року. Але на цьому не зупиняється: продовжує навчання в Папському Салезіянському університеті в Римі (1954 – 1961) і закінчує його із науковим званням доктора класичної філології (1961).

Вчителював в українській Папській малій семінарії (Рим) з 1960 року, будучи вчителем, катехитом і ректором (1967-1976). Лектор з української літератури в університеті «La Sapienza» (Рим) з 1979 року. Відповідальний за підготовку текстів для Української секції Італійської державної телерадіокомпанії «RAI» з 1979 по 1988 роки.

З 1991 по 2007 рік – парох храму Покрову Пресвятої Богородиці у Львові і перший настоятель Салезіянської присутності східного обряду УГКЦ в Україні. Найкраще свідчення цих часів можемо почерпнути з особистих спогадів п. Оксани Сапеляк, дружини Ярослава, молодшого брата о. Василя: «У 1991 року до Львова з Аргентини приїхав отець Василь, щоб розпочати тут салезіянське діло. Винайняв маленьке, не комфортне помешкання, зате поблизу майбутнього храму. За кілька місяців перед його приїздом єпископ Андрій Сапеляк Звернувся до Личаківської районної ради м. Львова (голова – Оксана Сапеляк) з проханням передати приміщення при вул. Личаківській, 175 Українському Салезіянському Згромадженню. Мотивація: до 1939 року то був храм, яким опікувалися оо. Салезіяни. За совєтської епохи його перетворили на склад книжкової бази. Нам з допомогою заступника Голови Львівської обласної ради п. Івана Геля вдалося юридично оформити передачу будівлі з прилеглою територією у власність Салезіян. Хоч рішення про передачу приміщення та території було офіційно прийняте виконавчими органами обласної влади, господарі не поспішали його звільняти. Отець Василь з подиву гідною терплячістю за будь-якої погоди (дощ, сніг) правив Службу Божу просто неба на майданчинку за огорожею храму. Навколо отця почали гуртуватися люди, які мешкали в цьому районі. Скоро вони стали священикові добрими помічниками. Отець Василь мав унікальний хист згуртовувати людей, а також, що важливо, співпрацювати із владою. Спільними зусиллями нам вдалося виселити книжкову базу. Нарешті отець Василь разом із вірянами ввійшли у спустшену будівлю. Всередині вони побачили ще гірше: чорна від кіптяви стеля, пооббивані стіни, замість підлоги знищена плитка, подекуди ями-вибоїни, адже прямо сюди книги завозили вантажівкою. Отець негайно разом із вірянами приступив до очищення храму від бруду, кіптяви, сміття. Згодом розпочав ремонт. У країні в 90-х труднощі з придбанням будівельних матеріалів. Отець Василь знаходить вихід.: кілька разів на тиждень їде своїм стареньким автомобілем до Перемишля (Польща), завантажує його плиткою, фарбою та іншими необхідними товарами. Робота посувається. Найбільше мене дивувало, як він організовував свій час. Здавалося, що в нього не 24 год доба, а значно більше. Його постійно бачать на будові, наче нічого іншого він не робить. Одного разу підходжу до церкви, а отець Василь високо на риштованні. «Мушу дивитися, чи так, як треба, роблять», – пояснив на моє питання, чому він туди так високо забрався. Та ні… Не тільки будова. У ще далеко не відновленому храмі отець Василь править Службу Божу. Водночас збирає під своє крило молодь. На подвір’ї поставив тенісний стіл. Хлопцям і дівчатам незвично бачити священика із ракеткою в руці та ще й те, як вправно він з ними змагається. Зрештою це їх притягувало. До церкви, власне, до отця, приходило все більше й більше молодих людей, особливо дітвори. Виникла потреба спортивних майданчиків. Отець Василь і тут знайшов вихід. Він звернувся до дирекції заводу «Мікроприлад», якому належав напівзруйнований дитячий садочок із великим прилеглим тереном, передати його в користування Салезіян. В умовах кризи підприємство не могло утримувати садочок. Влада також не могла взяти його на утримання, оскільки не дозволяв бюджет міста. На тій же ділянці – запущений стадіон заводу. Священикові довелося довго оббивати пороги дирекції заводу, владних структур, шукати і знаходити людей, які підтримали б його ініціативу. Врешті після всіх митарств отець Василь дарує молоді місце, куди вона може приходити щоднини на канікулах. Таким чином започатковує у місті «Веселі канікули», запрошуючи сестер Салезіянок у Львів на допомогу. Звісно, паралельно організовує катехизацію молоді. Якось приходжу до церкви, а отець Василь звідкись щойно приїхав. З трудом виходить з автомобіля, бо дверки давно погано відчиняються. «Отче Василю, може, поремонтувати б автомобіль?» – питаю. Він уважно глянув на машину. «Я не маю, де її ставити. А таку ніхто не вкраде», – засміявся. Рішуче не дбав про себе, про свій хоч якийсь відносний комфорт. Іншим разом отець приїхав до мене в якійсь справі. Одягнений в костюмі, але піджак спереду в білій крейді. – Отче, що Ви робили з крейдою? Подивився на свій піджак: – А-а… То я писав на дошці крейдою. Річ у тім, що з перших же днів перебування в Україні він звернув увагу на студентську молодь. Поблизу храму знаходяться студентські гуртожитки. «Необхідно їх включити в церковну громаду», – поставив перед собою завдання. Щоб його виконати, залучає молодих священиків. Для ближчої співпраці зі студентами він почав викладати італійську мову в кількох вишах Львова. В тому числі – а Академії мистецтв. Це дало можливість підключити художників для мистецького оформлення храму. Отець Василь бачив плачевне становище людей. Це його боліло. Отже, він організовує тоді ж, у перший рік своєї праці в Україні, з Італії та Німеччини гуманітарну допомогу. Скільки може зробити одна, всього одна людина, якщо вона віддана Церкві й Народу.»

За ці роки його наполегливої праці вдається повністю відновити храм Покрову Пресвятої Богородиці, побудувати новий триповерховий монастир, а також недалеко від храму спорудити новий Молодіжний Навчальний Центр ім. Св. Івана Боско (професійно-технічний заклад) з різними спеціальностями.

З 2007 року перебуває в м. Верхньодніпровськ Дніпропетровської області. Засіває зерно віри своїм прикладом простоти, турботи для людей. Особливо бажає бути знову разом зі своїм братом, владикою Андрієм. Тут, окрім невеличкого храму, розпочинають будову приміщення, що служить для Ораторії. Отець Василь постійно бере участь, як асистент, бавлячись з дітьми в настільний футбол, а особливо полюбляв більярд. У вільний час займається перекладацькою роботою. Вболіває за процес беатифікації Митрополита Андрея. Багато читає про Андрея Шептицького літератури, яка знаходиться у Ватикані. Вважає, що замало в світі знають про цього великого українського святого. Тому перекладає італійською мовою і видруковує праці українських дослідників для поширення знань про постать Митрополита Шептицького. Більше двох років наполегливо, день за днем, працює над перекладом книги з англійської на українську про Фатімське Об’явлення. Книга вийшла за кілька днів перед його смертю. Дуже хотів, щоб цей перклад був видрукований.

Від самих початків праці в Україні думає про покликання до Салезіян. Він притягає багато молоді, котру йому так щедро посилав Господь, своїм власним прикладом життя і праці. Поблизу Львова у с. Оброшино разом з о. Василем Королем відкриває приновіціат – початкову формацію Згромадження. Постійно турбується за кандидатів і намагається щонайшвидше послати їх на подальші студії за кордон. Насамперед до Італії, бо твердо вірить: якщо він отримав хорошу підготовку, так і майбутні Салезіяни одержать добрі знання. З часом думає про нове приміщення. Розпочинає ремонт напівзруйнованого колишнього дитячого садочка у м. Винники. Ось уже більше 10 років будинок з великою прилеглою територією служить спільноті як приновіціат і Молодіжний Центр (Ораторія).

У 2014-2016 рр. о. Василь належить до монашої спільноти Львів-Винники. Не зважаючи на постійну хворобу, намагався жити активно: майже до самого кінця брав участь у Богослужіннях. Останній раз співслужив на свій день народження 15 лютого, дав нам благословення і виголосив коротеньку проповідь подяки. Дуже любив співати на Богослужіннях і споживати Тіло і Кров Господню, що останні місяці були чи не єдина його їжа, бо не мав апетиту і сили їсти.

На завершення слова-спогади о. Оноріно Пістеллато, першого Провінційного настоятеля, котрий дуже добре знав о. Василя: «Коли вимовляєш ім’я отця Василя, то на обличчі одразу ж з’являється посмішка, яка відображається у його дитячій усмішці. Справді, до кінця свого життя, попри тягар років і недугів, він зберіг молодіжну посмішку, в якій читалися сердечність, привітність, добре серце і неабиякий розум. Ним захоплювалися через такі його риси, як лагідність і доброта у взаєминах, готовність та уважність, радість і жвавість. Рішучий і вольовий за характером, він не зупинявся ні перед чим, коли прагнув досягнути певної мети, демонструючи харизматичну силу, якій варто було позаздрити. Він керувався лише власним сумлінням і продовжував йти вперед: будувати, скуповуючи необхідні матеріали по мінімуму, для чого доводилося на всіх парах ганяти на своїй машині по Італії, Польщі та Україні, не дивлячись на дорожні знаки і численні штрафи, як, наприклад, того разу, коли він, їдучи з Дніпра до Львова, був оштрафований чотири чи п’ять разів, а, коли його зупинили в черговий раз, роздратовано відповів поліції: «Та вже годі, чого вам ще треба? У мене вже ні копійки в кишені!». Незважаючи на свій досить похилий вік, завжди вперед і ніколи не здаватися! Богопосвячене життя і віра без любові він вважав порожнім звуком: він завжди прагнув допомогти, особливо найбільш потребуючим. Ревний викладач протягом тривалого часу і священик з твердою вірою, він завжди дивився на парохію через призму років відродження віри, долаючи численні труднощі, від реєстрації парохії до реставрації церкви, пошуків отців для богослужінь і проводу вірних. Він вважав парафіяльне служіння найкращим заняттям, тож йому дуже нелегко далося його полишити, коли роки почали часто нагадувати про себе. Та все, що він зробив, назавжди залишиться у спогадах і серцях багатьох осіб. Як у салезіянина самих початків у нього було дві великі любові: до зраненої розбратом і конфліктами Батьківщини і до Салезіянського Згромадження, якому він посвятився у юному віці з усією можливою щедрістю і пристрастю.

Салезіянський рай збагатився його присутністю: з прапором України та усіма своїми справами, деякі з яких так і залишилися мрією. Тепер в раю у нього буде час, щоб втілити їх в життя. Дякуємо, дорогий отче Василю, з усмішкою дитини і серцем патріарха, салезіянський священик зі свіжою, чистою, глибокою і ревною вірою, сповнений чарівністю і ніжністю. Молися за нас, щоб Згромадження в Україні мало численні покликання, позначені твоєю ревністю і запалом!»

Інформацію взято із сайту http://sdbua.net/new/

 
 

Sviate Pysmo

Katehysm-ugcc

Приєднуйтесь до нас в

 

yt

kalendar

Radist Evangelia