Преображення ГНІХ

Preobrazhennia 3

Неділя 9-та по ЗСД

Nedila 9 po ZSD 1

Неділя 10-та по ЗСД

Bisnuvatyy 3

Свята Літургія в Остії

Ostia 1

Гості он-лайн

На сайті 218 гостей та відсутні користувачі

УГКЦ

ugcc

УГКЦ в Італії

UGCC Italia

Katolytskyy ohladach

Ukraina 2018Мабуть кожен з нас знайомий з іменем Івана Франка. Якщо б запропонувати українцям скласти рейтинг відомих українських літераторів, то мабуть його ім’я зайняло би другу позицію відразу після імені Тараса Шевченка. Чи був Іван Франко патріотом свого народу? Питання звучить, на перший погляд, навіть безглуздо, але послухаймо, що каже про себе він сам:

«Насамперед признаюся в тому гріху, що його багато патріотів уважає смертельним моїм гріхом: не люблю русинів. […] Признаюсь у ще більшому гріху: навіть нашої Русі не люблю так і в такій мірі, як це роблять або вдають, що роблять, патентовані патріоти. Що в ній маю любити?

Щоб любити її як географічне поняття, для цього я занадто великий ворог порожніх фраз, забагато бачив я світу, щоби запевняти, що ніде нема такої гарної природи, як на Русі. Щоб любити її історію, для цього досить добре її знаю, занадто гаряче люблю загальнолюдські ідеали справедливості, братерства й волі, щоб не відчувати, як мало в історії Русі прикладів справжнього громадянського духу, справжньої самопожертви, справжньої любові.

Ні, любити цю історію дуже тяжко, бо майже на кожному кроці треба б хіба плакати над нею. Чи, може, маю любити Русь як расу – цю расу обважнілу, незграбну, сентиментальну, позбавлену гарту й сили волі, так мало здатну до політичного життя на власному смітнику, а таку плідну на перевертнів найрізнороднішого сорту? Чи, може, маю любити світлу будущину тієї Русі, коли тої будущини не знаю і для світлості її не бачу ніяких основ?

Коли, незважаючи на те, почуваю себе русином і по змозі й силі своїй працюю на Русі, то, як бачиш, шановний читачу, цілком не з причини сентиментальної натури. До цього примушує мене почуття собачого обов’язку. Як син селянина-русина, вигодований чорним селянським хлібом, працею твердих селянських рук, почуваю обов’язок панщиною всього життя відробити ті шеляги, які видала селянська рука на те, щоб я міг видряпатись на висоту, де видно світло, де пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали. Мій руський патріотизм – то не сентимент, не національна гордість, то тяжке ярмо, покладене долею на мої плечі.

Я можу здригатися, можу тихо проклинати долю, що поклала мені на плечі це ярмо, але скинути його не можу, іншої батьківщини шукати не можу, бо став би підлим перед власним сумлінням. І якщо щось полегшує мені нести це ярмо, так це те, що бачу руський народ, який, хоч гноблений, затемнюваний і деморалізований довгі віки, який хоч і сьогодні бідний, недолугий і безпорадний, а все-таки поволі підноситься, відчуває в щораз ширших масах жадобу світла, правди та справедливості і до них шукає шляхів. Отже, варто працювати для цього народу, і ніяка праця не піде на марне» (Передмова до збірки «Obrazki galicyjskie», написана 1895 р.).

То чи був Іван Франко справжнім русинським (українським) патріотом? Щоб відповісти на це питання, потрібно зрозуміти, що таке патріотизм. Це голосні слова? Це публічні гасла? Це сентимент? Це національна гордість? Це неправдомовне вихваляння? Якщо так, то Франко не патріот. Якщо ж патріотизм – це постійне служіння, невтомна праця, тверда і безумовна приналежність, то Франко – один з найяскравіших представників патріотизму.

Говорячи мовою великого Франка, патріотів можна поділити на «патентованих» і «непатентованих». До перших слід віднести усіх, які є патріотами лише декларативно, на рівні фраз. Такі патріоти будуть голосно обурюватися іноземцями-нападниками, але самі ніколи не зроблять жодного суттєвого внеску в оборону своєї країни. Такі будуть несамовито обурюватися, коли почують мову загарбника на вулицях свого міста, але самі ніколи не погребують у свою «чисту» мову вставляти іноземні слова задля яскравішого звучання. Такі патріоти будуть звучно критикувати владу, але самі ніколи не вдарять палець об палець, щоб будувати свою державу, а не лише себе. До другої когорти патріотів слід віднести тих, які діяльно свідчать любов до свого народу. Вони можуть голосно заявляти, що не люблять свою країну, можуть наполегливо критикувати свій народ та виявляти його вади, можуть виразно заперечувати найкращість свого і найгіршість чужого, але вони не можуть жити в іншій країні серед іншого народу, не можуть не захищати своєї землі, не можуть взяти інше громадянство.

До яких патріотів належимо ми? До сентиментально-голосних чи до діяльно-тихих? До «патентованих» чи до тих, що в їх рядах знаходиться Франко?

Не проблема українцеві сказати: «Я не люблю Україну та українців», але проблема не служити їм від щирого серця, не відчувати себе приналежним до них. Приналежним не з сентименту, бо сентимент швидко проходить, але з обов’язку, «обов’язку панщини всього життя».

Марія Ярема

 
 

Sviate Pysmo

Katehysm-ugcc

Приєднуйтесь до нас в

 

yt

kalendar

Radist Evangelia