У серпні 1718 року тодішній прокуратор, священник Венедикт Трулевич, сказав мулярові Симонові Чотті розпочати реставраційні роботи в церкві Святих мучеників Сергія і Вакха в Римі. Коли майстер розпочав роботу в кімнаті, яка сьогодні є ризницею, то, знімаючи штукатурку, побачив намальоване на стіні око, а невдовзі – і друге. Вражений, пішов сповістити про це отця Венедикта, але той наказав забілити зображення і продовжувати працювати. Після закінчення робочого дня Симон пішов додому. Прийшовши до церкви наступного дня, чоловік побачив, що те вапно, яким він забілював зображення, відпало, і показалася ціла ікона із зображенням Матері Божої з Дитям Ісусом на руках. Майстер негайно побіг за отцем-прокуратором. Коли ж прийшов отець Венедикт, то побачив, що зображення на стіні – це точна збільшена копія Жировицької чудотворної ікони Матері Божої (її розмір 1х1,5 м).
Незважаючи на те, що ікона була покрита вапном і зберігалася у вологому місці (імовірно, близько 80 років), вона не втратила своєї краси. Проте образ мав пошкодження від гострого інструмента, що його муляр використовував під час ремонтних робіт, а також від цвяха, який прибили на ній, аби повісити лампаду. Тому отець-прокуратор вирішив відновити її, доручивши цю справу досвідченому художнику Лаврентієві Ґраміччу (1702/1704–1795), учневі славного Бонавентури Ламберті (1651–1721), проте той відмовився. Через деякий час художник відчув дуже сильний біль у нозі. Будучи прикованим до ліжка, він погодився відновити ікону, «позбуваючись у той спосіб немилої слабості».
