Неділя по Різдві Христовім. Послання до Галатів 1, 11-19
11. Звістую вам, брати, що Євангелія, яку я вам проповідував, не є за людською мірою; 12. бож я її не прийняв, ані навчився від людини, лише – через об’явлення Ісуса Христа. 13. Ви чули про мою поведінку колись у юдействі, про те, як я несамовито гонив Божу Церкву та руйнував її. 14. Я перевищував у юдействі багатьох ровесників з мого роду, бувши запеклим прихильником передань моїх предків.
15. Та коли той, хто вибрав мене вже від утроби матері моєї і покликав своєю благодаттю, 16. зволив об’явити в мені Сина свого, щоб я проповідував його між поганами, то я негайно, ні з ким не радившись, 17. ані не подавшися в Єрусалим до тих, що були апостолами передо мною, пішов в Арабію, а потім знову повернувся в Дамаск. 18. По трьох роках по тому пішов я у Єрусалим відвідати Кифу і перебув у нього п’ятнадцять день. 19. А іншого з апостолів я не бачив, крім Якова, брата Господнього.
Оскільки багато з перших християн не були особисто знайомі з особою Ісуса Христа, то віру вони отримали лише із переказів перших апостолів. Як наслідок, часто у них виникало почуття вдячності а також і прив’язаності до тих, хто проголошував їм Благу вістку – відповідно у розмовах з іншими християнами, котрі отримали віру завдяки служінню якихось інших проповідників Євангелія, виникали дискусії, порівняння, навіть неприймання інших доріг проголошення. Маючи перед очима цю дійсність, Павло вирішує написати листа до християн-мешканців Галатії (теперішня Туреччина).
Апостол ставить наголос на те, що важливим є не те, хто проповідує Благовість, але сам Ісус Христос, Якого через проповідування конкретного апостола людина приймає. Апостол дуже добре знає, що означає повірити, оскільки він також став християнином завдяки містичному переживанню по дорозі до Дамаску та завдяки проповіді тих християн, які його прийняли і потім охрестили. Апостол Павло з власного досвіду знає, яка є важливість проповідників (пізніше в посланні до римлян він пише відоме: «…бо віра від слухання, а слухання через слово Боже» (Рим 10,17). У своєму житті він мав пошану до всіх апостолів (яскравим свідченням цього є навіть останні рядки сьогоднішнього уривку, де Павло пише про те, що в свій час він пішов до Єрусалиму, щоби провірити, чи його проповідь є у відповідності зі свідченням і вірою апостолів, що були очними свідками земного життя Ісуса Христа), проте він усвідомлює що без особистого знання Ісуса Христа, без зустрічі з Ним віра залишиться чимось неповним, половинним, немов плодом лише людського діяння.
Це послання апостола Павла залишається актуальним також і для нас, адже і в нас є небезпека занадто сильно зосередитися на усьому, що у вірі є людське, та не наповнити її найголовнішим – живою присутністю Ісуса Христа, Котрий став людиною і цим приніс для нас небо на землю.
