Завершуючи недільну молитовну зустріч з прочанами, Папа Лев XIV поновив заклик до молитви за мученицьку Україну, де численні міста потерпають від обстрілів, зокрема, цивільної інфраструктури, що несе особливу загрозу в контексті наближення зими.

«З болем стежу за новинами про обстріли, які й далі вражають численні українські міста, включаючи Київ. Вони призводять до жертв і поранених, серед яких є й діти, а також до значної шкоди цивільній інфраструктурі, залишаючи сім’ї без даху над головою в умовах настання холодів», — сказав Папа Лев XIV, промовляючи в неділю, 16 листопада 2025 року, з вікна Апостольського палацу у Ватикані до сорока тисяч паломників, які опівдні зібралися на площі Святого Петра у Ватикані на молитву «Ангел Господній».

Він додав: «Запевняю у своїй близькості населення, яке зазнає таких важких випробувань. Ми не можемо звикати до війни та руйнувань! Молімося разом за справедливий і стабільний мир у мученицькій Україні».

16 листопада Католицька Церква відзначатиме 9-й Всесвітній день бідних. Напередодні цієї події запрошуємо замислитися над думками Папи Лева XIV, які він подає у своєму Посланні з нагоди цього дня. Святіший Отець наголошує, що увага до бідних — це не лише заклик до милосердя, а передусім визнання їхньої гідності та місця в серці християнської спільноти.

Перейти до тривалої надії

Папа зазначає, що слова зі псалма виходять з серця людини, пригніченої серйозними труднощами. Незважаючи на це, душа псалмоспівця відкрита і сповнена довіри, тому що він стійкий у своїй вірі та сповідує Божу підтримку. «Посеред життєвих випробувань надію оживляє тверда і підбадьорююча впевненість у Божій любові, влита в серця Святим Духом. Тому вона не засоромить» (пор. Рим. 5,5), — пише Святіший Отець. За його словами, бідний може стати свідком сильної й достовірної надії саме тому, що вона сповідується в нестабільних умовах життя, яке складається з нестатків та марґіналізації. «Він не покладається на гарантії влади і багатства; навпаки, він страждає від них і часто стає їхньою жертвою. Його надія може спочивати лише в іншому. Визнаючи, що Бог є нашою першою і єдиною надією, ми також здійснюємо перехід від ефемерної надії до тривалої. Із бажанням мати Бога як супутника, багатство маліє, бо відкривається справжній скарб, якого ми дійсно потребуємо», — зазначає Папа Лев XIV, цитуючи слова Христа про потребу збирати скарби на небі (пор. Мт. 6,19–20).

Оскільки людина потребує Бога, «найбільшою бідністю є незнання Бога». «Усі блага цієї землі, матеріальні речі, насолоди світу, економічний добробут, хоч і важливі, але недостатні для того, щоб зробити серце щасливим. Багатство часто обманює і призводить до драматичних ситуацій бідності, насамперед до того, що людина думає, що не потребує Бога і веде своє життя незалежно від Нього», — зауважує Святіший Отець. Натомість, як повчає святий Августин, потреба в Бозі, Який наповнює людину, зроджує надію на Нього. «Християнська надія, про яку говорить Боже слово, — це певність на життєвому шляху, бо вона залежить не від людських сил, а від обітниці Бога, Який завжди вірний. Саме тому християни від самого початку ототожнювали надію з символом якоря, який дарує і стабільність, і безпеку», — наголошує він.

Бідні — спонука до конкретного життя за Євангеліям

За словами Лева XIV, надія, підтримувана Божою любов’ю, «перетворює людське серце на плідний ґрунт, де може прорости любов для життя світу». Він вказує на взаємозв’язок між трьома богословськими чеснотами: вірою, надією та любов’ю, де надія народжується з віри, яка її живить і підтримує, на фундаменті любові, яка є матір’ю всіх чеснот. З іншого боку, той, кому бракує любові, «не тільки не має віри і надії, але й позбавляє надії свого ближнього».

«Бідні не можуть бути для Церкви відволікаючим фактором, а навпаки, вони є найулюбленішими братами і сестрами, бо кожен з них своїм існуванням, а також словами і мудрістю, яку виражає, спонукає доторкнутися до істини Євангелія. Саме тому Всесвітній день бідних покликаний нагадати нашим громадам, що бідні перебувають у центрі всієї душпастирської праці. Не лише її благодійного аспекту, але й того, що Церква відзначає і звіщає, — зауважує Святіший Отець. — Бог взяв на Себе їхню бідність, щоб через їхні голоси, їхні історії, їхні обличчя збагатити нас. Усі форми бідності, без винятку, є закликом до конкретного життя за Євангелієм і до дієвих знаків надії». Папа перераховує різні інституції Церкви, які є видимим проявом прийняття найслабших і потребуючих, будучи також важливими знаками для інших, щоб «струсити з себе байдужість і спонукати до участі в різних формах волонтерської роботи».

Забезпечити справедливість в суспільстві

Лев XIV зазначає, що бідні не є об’єктами душпастирської опіки Церкви, а творчими суб’єктами, які спонукають завжди знаходити нові способи жити Євангелієм сьогодні. «Зіткнувшись з новими хвилями зубожіння, існує ризик звикнути і змиритися з цим. Ми щодня зустрічаємо бідних чи злиденних людей, а інколи може статися так, що ми самі матимемо менше, що ми втратимо те, що колись здавалося надійним: дім, достатню їжу на день, доступ до медичних послуг, добрий рівень освіти та інформації, свободу віросповідання та самовираження», — зауважує він.

За словами Святішого Отця, допомога бідним — це насамперед питання справедливості, а не благодійності, оскільки Божі блага та плоди людської праці повинні бути доступними для всіх. «Тому я сподіваюся, що цей Ювілейний рік може стимулювати розвиток політики боротьби зі старими і новими формами бідності, а також нових ініціатив, спрямованих на підтримку й допомогу найбіднішим з бідних. Робота, освіта, житло, здоров’я — це умови безпеки, які ніколи не будуть забезпечені за допомогою зброї. Я вітаю ініціативи, які вже існують, і зусилля, які щодня докладає на міжнародному рівні велика кількість чоловіків і жінок доброї волі», — пише на завершення Папа Лев XIV.

Всечесні й преподобні отці, преподобні сестри!
Дорогі брати і сестри!

Де провів свої дитячі роки наш Спаситель? Де Він зростав і звідки вийшов на проповідь? Євангелист розповідає про це коротко, але кожна деталь, кожне слово має глибокий сенс. Вони промовляють до нашого серця. Уявімо собі сцену. З міської брами виходить траурна процесія і прямує до кладовища. Людей багато. Похорон незвичайний: жінка-вдова проводить у останню путь свого єдиного сина. І разом із ним вона хоронить себе. Вмирає її надія на потіху в старості, на опору, на продовження роду. Коли помер її чоловік — вона померла як дружина. Тепер, коли ховає сина — вона помирає як мати. Та поруч із нею є люди. Вони нічим не можуть змінити ситуацію, бо сила смерті здається непереможною. Але вони є з нею. І це важливо.

Дорогі, ніколи не знецінюймо присутності. Інколи ми не можемо допомогти словом, бо слова слабкі. Інколи ми не можемо змінити обставини. Але можемо бути поруч, розділити тягар болю. Бо поділений біль стає легшим, а поділена радість — більшою. Хто може сказати стражденній матері: «Не плач»? Людина — ні. Але Господь може. Бо Він не говорить це як порожню втіху, але як Той, Хто має владу зупинити смерть. Євангеліє каже: Христос зглянувся над вдовою з Наїна. Він відчув її біль. Доторкнувся до мар, зупинив процесію смерті й воскресив юнака. Він віддав його матері.

Дорогі, інколи нам здається, що Господь не бачить наших сліз. Що Він мовчить, коли українські міста і села щоденно супроводжують своїх синів і дочок в останню дорогу. Але це не так. Він бачить. Як бачив сльози вдови в Наїні, так бачить сльози українських матерів, дружин, дітей. Христос прийшов, щоб позбавити смерть її влади. Так, ми помремо. Але смерть більше не є стіною. Вона стала переходом до вічного життя. Це є серце нашої віри: «Смертю смерть подолав і тим, що в гробах, життя дарував». Ми сьогодні просимо Господа: доторкнись і до нашого народу, зупини цей конвеєр смерті, що триває на нашій землі. Дай нам ту радість, якою засяяла вдова, коли знову почула голос свого сина.

Пригадую, як один італійський священник сказав мені: «Чому ви не здастеся? Підніміть руки — і війна закінчиться». Він не знав нашої історії. Він не знав, що капітуляція не принесе миру, а лише дасть ворогу охоту знищити нас остаточно. Я тоді відповів: «Отче, ви віруюча людина?». Бо віруючий знає: земне життя — не найбільша цінність. Є ще свобода, гідність, вічність.

Подивімося на святого великомученика Димитрія. Він мав владу, кар’єру, славу. Достатньо було відректися Христа — і він зберіг би життя. Але він вибрав вічність, а не вигоду. І отримав нетлінну славу. Нам бракує думки про вічне життя. Ми надто зосереджені на земному. Але Христос нагадує: «Яка користь людині, коли здобуде ввесь світ, але занапастить свою душу?» Тож нехай віра у воскресіння і вічне життя буде нашою силою.

А святий великомученик Димитрій нехай випросить для нашого народу перемогу і мир.

Роздумуючи про молитву, перше, що спадає на думку, що це спілкування, розмова з Богом. Молитва — це про стосунки.

Перш ніж почати ділитися досвідом молитви у прифронтовому місті, зокрема в період оточення його ворожими військами, хотів би розказати трохи про себе. Я є священником УГКЦ в м. Чернігів. Опинилися ми Чернігові зі своєю дружиною та тримісячною донечкою 8 грудня 2021 року (тобто за два з половиною місяці до повномасштабного вторгнення) за направленням єпископа для служіння у новоствореній парафії св. Юрія Побідоносця. Ця парафія існувала лише на папері, а тому ні храму, ні місця для молитви, ані навіть парафіян ми не мали. Тому першими моїми парафіянками стали моя дружина та донечка.

В Чернігові, на той момент, була ще одна парафія УГКЦ (на цей час маємо вже три парафії), якою опікувалися отці-редемптористи. Нас дуже добре прийняв отець-настоятель Роман Халус, ЧНІ, а тому починати своє служіння з нуля у новому місті було набагато простіше. Перша молитва, яку ми мали на початках, власне, і відбувалася у храмі Різдва Пресвятої Богородиці, яким опікувалися отці та сестри редемптористки.

24 лютого почалося повномасштабне вторгнення російських військ на територію України, і перед нами постав вибір, що робити. Відповідь прийшла у перший же день вторгнення. Коли я вийшов на вулицю і стояв біля дверей в під’їзді, то побачив хаос, який панував на вулиці. Одне молоде подружжя під’їхало до під’їзду, швиденько забігли, а через п’ять хвилин вже вибігли з рюкзаками й речами назад до машини. Багато людей просто виходили на вулиці та чогось чекали. Підійшовши до них я запитав, чи вони не чекають часом машини, щоб їх забрали, на що вони відповіли: «Ні, ми не знаємо що робити». Вони боялися, бо не знали, що робити: чекати вдома, коли щось прилетить, чи кудись тікати, але для багатьох, гадаю, не було куди тікати.

В той момент я вирішив підійти до них (був у підряснику, щоб було видно, що я священник) і запропонував їм помолитися молитву «Отче Наш», на що вони з радістю погодились. Молитва, в той момент, для тих людей давала їм надію. Серед того хаосу, тривоги, біганини, хтось сказав, що знає, де є найближче укриття, адже вже чути було вибухи, і багато хто пішов туди ховатися. Я також вирішив піти за тими людьми, бо зрозумів, що там будуть люди, яким зможу допомогти. Прибувши туди й побачивши, що там справді зібралося багато людей, я зрозумів, що цю ніч маю бути з ними. Я взяв із собою Свято Письмо і вервицю, молився, куняв, знову молився. Пригадую, в ту ніч не багато спілкувався з людьми, бо насправді не знав, що казати.

Наступні дні я вирішив ходити туди серед дня, тому що вдома ще була дружина з донечкою, і її мама з 10-літнім племінником, які приїхали до нас «погостювати» 23 лютого зі Львова. За декілька днів я розговорився з людьми, і почав пропонувати їм молитися разом. Оскільки більшість людей не були воцерковленими, тому вирішив молитися разом коротеньку молитву: «Боже, спаси нас!», повторюючи 10 разів, перед цим коротенько помолившись своїми словами. Були дуже різні люди, до прикладу, на початках, деякі остерігалися, але під кінець, мабуть, вже не було таких, які б відмовлялися молитися.

В деякий період в тому укритті було до 300–400 людей приблизно. Я переживав, тому що не міг бути завжди зі своєю родиною, і лише через два тижні, а саме 9 березня вдалося знайти спосіб, щоб вивести моїх з Чернігова. Тому опісля я залишився з людьми, і жив у тому укритті до відходу російських військ. Окрім того, що по черзі підходив до тих людей, спілкувався і молився з ними, той час запам’ятався також історіями для дітей. Перед сном розказував дітям історії зі Святого Письма, або з книжок Бруно Ферреро, і разом молилися під світлом різдвяної гірлянди, яку використовували як символічне багаття довкола якого ми зібралися.

Коли ворожі війська відступили з півночі, наступним викликом постало питання, де молитися, адже вічно користати гостинністю отців-редемптористів ми не могли. Ми молилися в тому наміренні, і одного разу, гуляючи з дружиною і донечкою у візочку, побачили вивіску «Оренда» на першому поверсі багатоповерхівки. 24 липня 2022 року була відслужена перша Літургія в цьому приміщенні. Наразі молимося тут вже протягом двох років щодня. З двох парафіянок маємо тепер близько 10–15 людей щонеділі на Святій Літургії, а також займаємося з дітками в недільній школі. Молимося про земельну ділянку і в майбутньому про свій храм.

Молитва — це не магічні заклинання і виконування бажань. Молитва — це спілкування, це ділення своїми переживаннями, радостями, це прохання, подяка, прослава, але найперше — це розуміння, що спілкуєшся з Живим, реальним Богом, Тим, хто тебе безмежно любить.

О. Роман Гридковець, настоятель парафії св. Юрія Побідоносця УГКЦ, м. Чернігів

Пресслужба Апостольського Екзархату в Італії

Проповідуючи під час Святої Меси з нагоди Ювілею синодальних команд і органів участі, Папа Лев XIV вказав на те, що вони є образом Церкви, яка «живе в сопричасті». З цього випливає заклик, щоб у слуханні Святого Духа, у братерстві та щирості, допомогти всім збагнути, що «в Церкві, понад будь-які відмінності, ми покликані разом прямувати вперед у пошуках Бога».

«Нехай же Господь дарує нам цю благодать: бути вкоріненими в Божій любові, щоб жити в сопричасті між собою. І бути, як Церква, свідками єдності та любові», — побажав Папа Лев XIV, підсумовуючи свою проповідь, яку він виголосив під час Святої Меси в базиліці Святого Петра у Ватикані в неділю, 26 жовтня 2025 року. Євхаристійне богослужіння було приурочене до Ювілею синодальних команд і органів участі. За словами проповідника, відзначення цього Ювілею є заохоченням «споглядати й наново відкрити таїнство Церкви, яка не є просто релігійною організацією, ані не ототожнюється з ієрархією чи її структурами», а, як нагадував Другий Ватиканський Собор, «є видимим знаком єдності між Богом і людством, його задуму об’єднати нас в одній сім’ї братів і сестер, зробити з нас свій народ».

Головний закон

Роздумуючи над таїнством церковного сопричастя, джерелом якого і хранителем є Святий Дух, Наступник святого Петра вказав на те, що синодальні команди й органи участі є вираженням того, що стосунки в Церкві не відповідають логіці влади, а любові. «Найвищим правилом у Церкві є любов: ніхто не покликаний керувати, всі покликані служити; ніхто не повинен нав’язувати свої ідеї, всі ми повинні слухати один одного; ніхто не виключений, всі ми покликані брати участь; ніхто не володіє повнотою істини, всі ми повинні смиренно шукати її, і шукати її разом», — мовив проповідник, наголошуючи на тому, що оте «разом» виражає «покликання в Церкві до сопричастя».

Йти тією самою дорогою і йти разом

Переходячи до роздумів над прочитаним на літургії євангельським уривком, який розповів притчу про митаря і фарисея, проповідник зазначив, що на перший погляд може здаватися, що обоє «йдуть разом», прямують до храму на молитву, але насправді «вони розділені, між ними нема жодного спілкування». Обоє пройшли тією самою дорогою, обоє перебувають у храмі, обоє моляться до Отця, але «не бувши братами, нічого не поділяючи».

За словами Папи, це в першу чергу залежить від фарисея, молитва якого тільки здається зверненою до Бога, а насправді є дзеркалом, щоб оглядати та виправдовувати себе самого. «Він одержимий своїм „я“, настільки, що обертається навколо себе самого, не маючи стосунків ні з Богом, ні з іншими», — сказав Святіший Отець, додаючи, що подібне може трапитися й у християнській спільноті: «Це стається, коли „я“ переважає над „ми“, породжуючи індивідуалізм, який заважає справжнім і братерським стосункам; коли переконання, що ти кращий за інших, як це робить фарисей з митарем, породжує розбрат і перетворює спільноту на місце, де судять і виключають; коли свою посаду використовують для того, щоб панувати та заповнювати собою простір», — сказав Лев XIV, запрошуючи, натомість, скерувати погляд на митаря, наслідуючи в Церкві його покору, визнаючи, що «ми потребуємо Бога і потребуємо ближніх», вправляючись у взаємній любові, взаємному слуханні, в «радості спільного прямування вперед».

Істиною не володіємо, а шукаємо разом

Як зауважив Святіший Отець, синодальні команди та органи участі є образом Церкви, яка «живе в сопричасті». З цього випливає заклик, щоб у слуханні Святого Духа, у братерстві та щирості, допомогти всім збагнути, що «в Церкві, понад будь-які відмінності, ми покликані разом прямувати вперед у пошуках Бога, щоб зодягнутися у Христові почуття». Це, за словами Наступника святого Петра, допоможе «з упованням і новим духом» долати напруження, що існують в житті Церкви: між єдністю та розмаїттям, між традицією та новизною, владою та участю, щоб завдяки співдії зі Святим Духом вони не перетворилися в ідеології чи поляризацію. «Не йдеться про те, щоб вирішувати їх, зводячи одну до іншої, а про те, щоб дозволити Святому Духу зробити їх плідними, щоб вони були гармонізовані та спрямовані до спільного розпізнання», — сказав Лев XIV, нагадуючи, що «бути синодальною Церквою означає визнати, що ми не володіємо істиною, а шукаємо її разом».

«Мої дорогі, ми повинні мріяти і будувати смиренну Церкву. Церкву, яка не стоїть випростано, як фарисей, тріумфуючи і пишаючись собою, а схиляється, щоб омити ноги людству; Церкву, яка не судить, як фарисей судить митаря, а стає гостинним місцем для всіх і кожного; Церкву, яка не закривається в собі, але перебуває у слуханні Бога, щоб вміти так само слухати всіх», — закликав Папа.

Апостольський екзарх у Німеччині та Скандинавії владика Богдан Дзюрах у своєму черговому духовному роздумі зі серії «Дорогою Надії» звернув увагу на постать старозавітного Йосифа як приклад людини, яка вміє перетворювати страждання на джерело надії. У посланні архиєрей наголосив, що навіть посеред зради, болю й несправедливості Бог залишається поруч зі Своїми дітьми, провадячи їх до спасіння. Владика закликав вірних наслідувати довіру Йосифа та вчитися «перетворювати біль на любов», як це робили учасники католицької спільноти Фоколярів у часи Другої світової війни.

Історія старозавітного Йосифа належить до тих, які не залишають байдужими нікого — як через свою драматургію, так і через неочікуване завершення. Улюблений батьком, але через заздрість зненавиджений власними братами, зраджений ними й проданий ізмаїльтянам (Бут. 37), згодом — несправедливо оскаржений та ув’язнений у Єгипті на тривалий час, він, попри все, залишається непохитним у своїй довірі до Бога (Бут. 39).

І Бог починає виявляти Свій таємний задум щодо Йосифа: звільнений із в’язниці, він стає другою особою в Єгипті та, завдяки своїй мудрості й відкритості до Бога, стає знаряддям порятунку не лише єгипетського народу, але й своєї власної родини — зокрема братів, які завдали йому стільки лиха.

Праведний Йосиф, хоч зазнав багато кривди, несправедливості та страждань, не дозволив, щоби його серце отруїли ненависть, помста чи озлоблення. Завдяки моральній стійкості й довірі до Всевишнього, він зробив місце у своєму серці й житті для Бога. Недаремно біблійний автор кілька разів у контексті його випробувань і бід зауважує: «Господь був з ним» (пор. Бут. 39, 3.21.23).

Саме Господь вивів Йосифа з темряви в’язниці й дав йому силу перемогти зло, якого він зазнав, і перемінити його на джерело надії та нового початку.

Просвітлений Божою мудрістю і скріплений Його благодаттю, праведний Йосиф промовляє до своїх засоромлених і розкаяних братів слова, які зворушують до глибини душі: «Бог послав мене перед вами, щоб зберегти на землі решту вас і врятувати життя ваше великим рятунком. Отож не ви мене сюди послали, а Бог» (Бут. 45, 7–8).

Історія праведного Йосифа, як і християнський досвід упродовж віків, ясно свідчить: Бог може перетворити навіть найбільш огидні злочини на джерело спасіння й надії, а утиски та випробування стають нагодою для Божих людей виявити глибину своєї віри та силу Його любові, якою сповнені їхні серця.

Саме так діяли учасники італійської католицької спільноти Фоколярів, які посеред лихоліть Другої світової війни вирішили не дати себе паралізувати страхові, а почали допомагати іншим, керуючись принципом: «Trasformare il dolore in amore» — «Перетворити біль на любов».

У світлі досвіду старозавітних і новозавітних праведників, а також численних сучасників, просімо про ласку беззастережної довіри Богові — навіть у найбільш драматичних обставинах нашого життя, — щоби стати для інших знаком і знаряддям надії та спасіння.

Молитва