Єдиний Пастир єдиної Церкви
«… і буде одне стадо й один пастир!» (Йо 10, 16)
[…]
Боже Слово про Доброго Пастиря (Йо 10, 9-16), Який душу свою кладе за свої вівці, сповнене закликом, надією і заповіддю церковної єдності. Ісус Христос як Добрий Пастир, Який не кидає своїх овець навіть в небезпеці смерті, на собі сповняє певні пророцтва, які ми читаємо в книгах різних пророків, про те, що справжнім і єдиним Пастирем свого люду є Господь Бог. Слово про єдність і єдиного Пастиря випливає з віри старозавітного Божого люду в єдиного Бога.
Саме через те, що є єдиний Бог, Він є тим єдиним найвищим Пастирем, Який ніколи не залишає своїх овець. Більше того, пророки говорять, що скільки було інших пастирів, однак вони не сповняли те, що до кінця може сповнити лише Єдинородний Син, Ісус Христос. Ісус є Той, Який показує і виявляє нам приклад єдиного Доброго Пастиря, тому що Він є Єдинородним Сином Небесного Отця. Ісус Христос говорить про те, що Він є Добрим Пастирем не лише для овечок Ізраїля, не лише для цієї маленької громади, яка Його оточує, але Він є Спасителем усього людства. Тому Він каже: «Ще й інші вівці я маю, що не з цієї кошари. Я і їх мушу привести, і вчують вони мій голос, – і буде одне стадо й один Пастир!»
Серед багатьох рис пастирської опіки самого Бога над своїми людьми є одна дуже специфічна і унікальна. Ісус Христос каже: «Я – ворота! Я – ворота для моїх овець, вони через мене увійдуть, вийдуть і знайдуть пашу, бо я прийшов, щоб мали життя і мали його вповні». Ісус Христос є єдиними воротами, якими можна увійти в присутність Небесного Отця. Особа Христа відкриває людям можливість живого спілкування зі своїм Богом і Спасителем. Христос, у своїй Особі сповняючи старозавітні пророцтва, відкриває якусь нову еру в історії людства – еру близькості Бога до своїх людей, еру єднання, час, коли закладає підвалини вселенськості Церкви, яку в своїй Особі Він засновує. Оскільки є один Бог, один справжній Пастир овець, є одні-єдині ворота, через які можна увійти в життя вічне, тому і Церква Христова є єдиною.
[…] Ми сьогодні, можливо як ніколи, по-особливому відчуваємо слова Ісуса Христа про одне стадо і одного Пастиря. Сьогодні Україна, переживаючи можливо один із найдраматичніших моментів своєї історії, відчуває, що вона так потребує бути єдиним стадом, яке має єдиного Пастиря. Ми кажемо, що сьогодні у нашому народі з самого нутра, самого серця українського люду лунає молитва і запит на церковну єдність, але ніхто сьогодні з людей не знає, як, в який спосіб, при допомозі яких моделей можна це прагнення єднання, прагнення бути єдиним Божим стадом, єдиною Церквою, до кінця зреалізувати.
У сьогоднішньому своєму слові, зверненому до нас, Ісус Христос дає нам відповідь. Церковна єдність найперше будується на святості: святості пастирів, святості Божого люду. Адже не має двох чи трьох, чи більше видів святості, яка би була даром єдиного Духа. Святість завжди єднає! Ми так потребуємо сьогодні, щоб кожен священнослужитель був образом і подобою єдиного Доброго Пастиря – Христа. Більше того, щоб був для своїх людей дверима до життя. Сьогодні люди так потребують в обличчі своїх душпастирів мати доступ до живого спілкування з Єдиним Богом, мати особисте пережиття того, що сам Бог через єдину Церкву опікується ними, зокрема в найскладніших моментах їхнього життя… Дуже важливо, щоби двері Божого милосердя, яким є добрий пастир для свого стада, ніколи не були закритті.
[…] Сьогодні ми молимося на мощах святого Йосафата і бачимо його як приклад доброго пастиря, який дав свою душу за своїх овець і назавжди залишився серед нас відкритими дверима, через які ми можемо отримати доступ до живого і вічного Бога. Він сам став посередником Божої благодаті, а його святі мощі є для нас джерелом Духа Святого: Духа єдності, Духа святості, Духа ревності, Духа церковного єднання. Перед його мощами ми відчуваємо, що церковна єдність не є лише якоюсь гарною богословською ідеєю, бо за гарну ідею мало хто віддав би своє життя, навіть той, хто цю ідею породив. Церковна єдність, віра в одну, святу, соборну і апостольську Церкву, більше того, наша віра в особливу місію і служіння намісника святого апостола Петра, є чимось, за що св. Йосафат і мученики нашої Церкви двадцятого століття віддали своє життя. Наша Церква є Церквою мученицею за єдність християн. Коли сьогодні хтось шукає моделей повного сопричастя у єдиній Церкві, має прийти до св. Йосафата, стати на коліна перед його святими мощами і віднайти відповідь на своє питання.
[…]
Св. священномученик Йосафат своєю мученичею кров’ю назавжди запечатав єдність Київської Церкви з наступником апостола Петра. Ми сьогодні просимо св. Йосафата, щоби він, з одного боку, молився за нас, за нашу Церкву, за наш український народ перед престолом Всевишнього, але з іншого боку, ми просимо його за наше духовенство і монашество, бо нам так сьогодні потрібно, щоб кожний священик, кожний монах і монахиня став «душехватом», щоби спілкуючись з святими, побожними, освіченими священиками і монахами, кожна людина не просто побачила, але переступила через двері, які ведуть до єдиної, святої, соборної і апостольської Церкви, а через неї у життя вічне. Амінь.
З проповіді Блаженнішого Святослава під час Божественної Літургії на гробі св. священномученика Йосафата (11.11.2016, Собор Святого Петра, Рим).
Святий Йосафат Кунцевич є для нас сьогодні Божим знаком часу
[…]
[Понад] п’ятдесят років тому […] у базиліці Святого апостола Петра, проходив історичний Другий Ватиканський Собор, очолюваний нині блаженним Папою Іваном XXIII. Всесвітня спільнота католицьких єпископів різних країн, Церков, обрядів, традицій і мов перебувала під особливим діянням Святого Духа. У цьому всецерковному соборуванні Христова Церква у світлі Божого Слова відчитувала знаки часу, – ті знаки, які засвідчували всеохопну присутність в історії сучасного людства живого і триєдиного Бога: Отця, і Сина, і Святого Духа.
За тими знаками присутності вічного Бога в сучасності владики, як наслідники апостолів, під проводом Наступника апостола Петра намагалися осмислити природу й місію Христової Церкви в сучасному світі, знайти той спосіб, за допомогою якого можна було б щоразу повніше відкривати сучасній людині глибину та вічну актуальність Божого Слова і святого апостольського Передання, у Святому Дусі відновлювати та оживляти особисте життя кожного християнина.
[…]
У книгах Святого Письма ми знаходимо слово про те, що наш Господь давав себе пізнати, об’являв людині істину про себе через історичні події. Вони були значущими для всіх часів і народів, їхня сила перевершувала рамки лише одного, відокремленого муром часу від сучасності, історичного моменту. Саме ці події, які були виявом присутності в часі вічного Бога, перетворювалися на знаки часу. Про такий знак ми читаємо у відомому тексті пророка Ісаї: «Оце ж сам Господь дасть вам знак: Ось дівиця зачала, і породить сина, і дасть йому ім’я Еммануїл (що значить «З нами Бог»)» (1с. 7,14). Це був не тільки знак часу для єрусалимського царя Ахаза, щоб він не боявся, був спокійний, щоб його серце не тривожилося перед обличчям страшного нашестя ассирійського війська (пор. Іс. 7,4-5). Це був також знак сповнення часу та народження Сина Божого Ісуса Христа від Пречистої Діви Марії, як про це читаємо в євангелиста Матея (1, 22-23). Пам’ять про ці події, які святкуються Божим народом, є часом і нагодою повсякчасної зустрічі між людиною та вічним Богом.
[…]
Значення величної постаті [священномученка Йосафата] для слов’янських народів і всієї Вселенської Церкви найкраще окреслив Папа Пій XI у своїй пропам’ятній енцикліці «Eсclesiam Dei» […], 12 листопада 1923 року, з нагоди 300-річного ювілею його мучеництва: «Саме його [Йосафата] справедливо визнаємо преславою східних слов’ян і їхньою підпорою, бо, мабуть, ніхто інший не прославив їхнього імені такою мірою, як він, і ніхто більше не допоміг їм на дорозі до спасіння, як саме цей їхній пастир і апостол, передусім через те, що свою кров пролив за єдність Церкви Святої».
Святий Йосафат, як і сотні знаних та незнаних наших свідків Христа XX століття, є мучеником за єдність Христової Церкви. Він своєю кров’ю навіки запечатав єдність Київської Церкви з наступником апостола Петра – видимим знаком і непорушною опорою цієї єдності. Тому цілком очевидним нам видається сьогодні те, що в очах отців Другого Ватиканського Собору цей наш святий був знаком часу, – знаком того, що настала пора переосмислити роль і місію Східних Католицьких Церков для віднаходження цієї єдності, за яку він віддав своє життя. […]
Безперечно, святий Йосафат був дитиною свого часу. Його постать та апостольське служіння і до сьогодні потребує всебічного й неупередженого вивчення. Способи пошуку та методи відновлення єдності Христової Церкви, якими міг послуговуватися цей Христовий мученик у XVII столітті, є цілком іншими, ніж ті, що пропонує наша доба.
Однак, як і в часи святого Йосафата, сьогодні одним і тим самим є Господь Бог, якому він посвятив у монашому подвигу своє життя і який прославив славою святих Вселенської Церкви свого вірного слугу. Є той самий Святий Дух, який розпалив серце цього єпископа, дав йому силу свого Слова, що ним він переконував своїх сучасників у святості ідеї єдності Церков та – як істинний «душехват», євангельський рибалка, «ловець людей» для Христа (пор. Мт. 4, 19) – вів їх дорогою благочестя власної церковної традиції Східної Церкви. Тою самою є наша помісна Українська Греко-Католицька Церква, вірна своїй східній духовно-аскетичній, богословській і літургійній традиції в єдності з Римським Апостольським Престолом. Ця Церква ввійшла слідом за святим Йосафатом у пасхальне таїнство, смерть і воскресіння Ісуса Христа, у часи комуністичного режиму …
Святий священномученик Йосафат Кунцевич є для нас сьогодні Божим знаком часу.
[…]
Віра – це передусім можливість глибокого особистого єднання з Богом. Про це навчає нас апостол Павло: «Оправдані ж вірою, ми маємо мир з Богом через Господа нашого Ісуса Христа, через якого ми вірою одержали доступ до тієї ласки, що в ній стоїмо і хвалимося надією на славу Божу»» (Рим. 5, 1-2). Тільки через віру людина може стати святою – діянням Святого Духа поєднатися зі святістю самого Бога. Свідком і вчителем істинної віри є для нас сьогодні святий Йосафат, який вже за життя був настільки глибоко поєднаний із Богом, що навіть смерть не змогла його роз’єднати з Христом, а лише виявила і засвідчила його святість.
Як стверджує Папа Пій XI, цей священномученик «у своєму апостоляті церковної єдності покладався насамперед на цінність молитви».
І справді, той, хто особисто глибоко поєднаний із Богом, плекає в молитві це єднання вірою зі своїм Творцем і Спасителем, стає апостолом церковної єдності – горить бажанням поєднати з Богом усіх людей, знайти душі грішників та примирити їх із Христом і Його Церквою. Це те апостольське завдання, яке стоїть і нині перед кожним єпископом, кожним душпастирем і кожним мирянином нашої Церкви.
Той, хто особисто глибоко поєднаний із Богом, не може не страждати через те, що християни, які вірять в єдиного Бога-Отця і стали через таїнство Хрещення Його синами і доньками, поділені між собою. Сьогодні святий Йосафат є для нас Божим знаком екуменізму святих. Зростаючи у святості, заліковуючи особисті рани гріха відокремлення людини від Бога, ми стаємо здатними зціляти рани поділу та горіти прагненням бути апостолами єдності Христової Церкви.
[…]
У цей день і час, коли Україна так потребує миру, щоб мати майбутнє, просімо, аби Пречиста Діва Марія, прославлена в Жировицькій іконі, яку так любив Йосафат і яка століттями вшановується у Римі, неустанно молилася разом із ним за нашу Церкву перед престолом Всевишнього.
З проповіді Блаженнішого Святослава з нагоди п’ятдесятиріччя перенесення мощів святого священномученика Йосафата до Собору Святого апостола Петра в Римі (25.11.2013, Собор Святого Петра, Рим). Аудіозапис.
