22 грудня 1939 року, під час першої радянської окупації Західної України, митрополит Андрей Шептицький, за згодою Папи Пія XII, таємно рукоположив о. Йосифа Сліпого на єпископа з правом наступництва. З дня цієї хіротонії минає сьогодні 82 роки. З цієї нагоди пропонуємо Вам чергове інтерв’ю про наш храм та парафію, які існують саме завдяки великим старанням Патріарха Йосифа, та в якому він зазвичай молився в Богородичні празники, зокрема і в річниці своєї хіротонії, 22 грудня, на празник Зачаття святої Анни, коли зачала Пресвяту Богородицю.
Коли українці бувають у храмі святих мучеників Сергія і Вакха та Жировицької ікони Пресвятої Богородиці у Римі, то, напевно, не завжди знають, що ця парафія у особливий спосіб пов’язана із постаттю Патріарха Йосифа Сліпого. Саме тут він святкував пам’ятні дати свого духовного життя, зокрема річниці хіротонії. Цей храм став для Патріарха Йосифа винятковою сторінкою життя, адже саме завдяки його старанням він повернувся знову до української громади, ставши першою і на той час єдиною персональною парафією для українців у Італії. Спогадами про цей аспект життєпису парафії святих мучеників Сергія і Вакха, а також про особистий досвід дотику до святині ексклюзивно розповів отець Тарас Лончина.
- Коли Ви прибули до Рима, якою вперше побачили церкву святих мучеників Сергія і Вакха?
- У 1971 році влітку я подорожував Європою і під час тих мандрів потрапив до Рима. Там я мав нагоду зустріти Патріарха Йосифа в УКУ і довідався, що є церква на Мадонні дей Монті і що Блаженніший відновлює цей храм
. Мій спогад є такий – заходжу до храму, а там сестра миє підлогу. Пізніше я довідався, що то була монахиня зі Згромадження сестер катехиток св. Анни. Коли я вперше перебував у тому храмі, то він був усередині темним. Мені здалося, що то типова римська церква, яких я вже багато бачив. Тоді я не знав унікальної історії того храму. Але восени того самого року так склалося, що я прилетів до Рима вже як семінарист з тої першої групи семінаристів УГКЦ, які отримали змогу навчатися у Італії. Я прибув за кілька днів перед тим, як мали відбутися важливі події у храмі святих мучеників Сергія і Вакха, а саме – його оновлення і освячення. Це був кінець жовтня – початок листопада 1971 року. Пригадую, що коли я тільки-но прилетів, то мене залучили до підготовки віднови того храму. Я тоді був у захристії і чистив там підлогу. Якраз туди тоді увійшов Патріарх Йосиф і каже мені: “Брате, то тебе загнали вже до роботи?” Я встав тоді, привітався з Блаженнішим та й відповів, що я це радо роблю. То була така моя перша зустріч з Патріархом у тому храмі. Опісля відбулися ці надзвичайно важливі події – відновлення храму: освячення нового престолу, святкування ювілею 375-ліття Берестейської Унії, 325-ліття Ужгородської Унії. Тоді Блаженніший відкрив музей Українського Католицького університету при Патріаршому дворі і відбувся п'ятий Архиєпископський Синод, на який з'їхалися ще 15 єпископів, а шістнадцятим був Глава нашої Церкви Патріарх Йосиф.
Через кілька днів я став прислуговувати на Літургії. Це була велика подія і зміна у моєму житті. Бо я був студентом, приїхав з Америки – і раптом опинився у самому центрі Церкви і мав привілей прислуговувати Блаженнішому. Я тримав тоді жезл під час Літургії. В часі Синоду ми як семінаристи також були заангажовані у різних прислуговуваннях. Тоді, пригадую, у коридорі я мав розмову з отцем Іваном Хомою і я принагідно згадав йому про мого брата Бориса, який дуже хоче бути священником. А отець Іван мені відповів: “Ну як має атестат – то нехай прилітає”. Я дав ту вістку додому – і дійсно, через кілька тижнів вже був у Римі мій брат. Тож на початку нас було троє семінаристів у Римі: я, мій брат і Ігор Клюфас. Це був такий перший рік у Римі.
Блаженніший оновлював храм. Патріарх Йосиф розповів цікаву історію про цю святиню. Одного разу, вже за часів Блаженнішого Йосифа, прийшов до храму італієць і спитав, що там зараз роблять. А йому відповіли: “Ми відновлюємо храм після того, як він повинен був мати світське призначення”. А той італієць каже: “Я маю великі образи з того храму”. Відтак він їх передав. Гадаю, що це були образи святих мучеників Сергія і Вакха і мабуть святителя Василія Великого. Тому була така обставина, що при відновленні храму з'явився чесний чоловік, який хотів, щоби той храм був гарно відновлений.
У самому Патріаршому домі був постійний активний рух. Коли там відбувалися літні курси, то приїздили студенти і жили у Патріаршому домі. Щоранку прибував автобус і возив їх в УКУ. При храмі були сестри катехитки святої Анни. Сестра Зеновія Процик була їхньою настоятелькою у той час, пізніше сестра Геновефа Смага та інші сестри. Вони дбали про готель, кухню. А найперше були доброю молитовною спільнотою.
П’ятий Архиєпископський Синод 31 жовтня 1971 року
- А семінаристи де жили?
- Ми мешкали у Святій Софії у будинку УКУ на via Boccea. Крім того, Блаженніший при відновленні храму у 70-х роках заангажував робітників, щоби вони копали у підвалі, під церквою, бо там були різні таблиці на підлозі храму, зокрема були згадки про те, що там можуть бути мощі Митрополита Київського Рафаїла Корсака. І Блаженніший дуже хотів знайти його мощі. Вони там зробили велику роботу, але, на жаль, могили Корсака не знайшли – проте відшукали чимало інших останків. Тому Блаженніший сказав спорудити там спеціальний саркофаг і всі кістки склав у ту домовину. Вона є там у підвалі, під церквою. Не знаю, яка тепер є ситуація, але тоді вони там були. Між іншим, у підвалі на стінах знайшли і старі фрески. Можливо, там колись був дім якихось патриціїв.
Археологічні розкопки в крипті храму святих мучеників Сергія і Вакха 1973 рік
-Тобто Ви переважно були на via Bocсea, а сюди приїздили, коли були Літургії з певних особливих нагод, які очолював Блаженніший Йосиф чи на інші події?
-Так, переважно Блаженніший Йосиф правив головні відправи у Святій Софії, але Богородичні празники він приходив правити перед іконою Жировицької Богоматері. Він мав велику набожність і вдячність до Богородиці, яка була його покровителькою під час цілого життя. Непорочне Зачаття Богородиці – то був день хіротонії Патріарха Йосифа; тоді у каплиці св. Юра Митрополит Шептицький таємно його висвятив на єпископа. Блаженніший часто оповідав, що Митрополит покликав його до себе і сказав майбутньому Патріарху Йосифу, що має такий план, аби саме він став його наступником. А Блаженніший тоді аж вжахнувся і сказав: “Ексцеленціє, та то є страшна річ – взяти таку відповідальність на себе, коли все валиться довкола”. Тоді почалася Друга світова війна і відбувалися переслідування. Йосиф Сліпий сказав Шептицькому: “Та то є певна тюрма”. А Митрополит так спокійно відповів: “То добре, дай кандидата”. А Патріарх Йосиф сказав, що не міг по совісті когось іншого підставляти на ту місію. І він прийняв хіротонію. Про це Патріарх Йосиф згадував не раз, коли була річниця хіротонії.
Між іншим, у “Благовіснику” 1982 року є чудовий опис про його життя. У тому храмі святкувалося 80-ліття уродин, і він тоді поділився спогадами про батьків, які виховували його у релігійному дусі, дитинство, студентські роки; як їздив до Європи; про те, як Митрополит Андрей призначив його ректором семінарії. Потім про своє визволення зі заслання. Але казав: “Я є визволений, але як я можу бути щасливим коли моя Церква є у неволі?” Патріарх Йосиф завжди мав на думці свою Церкву. Він все своє життя віддав службі Церкві і народу. Очевидно, що і святкувався храмовий празник парафії Сергія і Вакха. Часто Патріарх Йосиф приїздив до цього храму. Заходив до церкви помолитися перед Жировицькою іконою Божої Матері, потім ішов до сестер катехиток св. Анни, опісля – до своєї кімнати на верхньому поверсі готелю. Блаженніший постійно пильнував, щоб розвивався той центр – Патріарший дім був великим паломницьким центром, куди приїздили і дипломати, і різні важливі особи для суспільства. Тому Патріарший дім відіграв дуже велику роль і був місцем зустрічей.
- Хто жив тоді зі священників на Мадонні – служив і опікувався Церквою? Він служив для сестер чи парафіян?
- Було дуже мало тоді парафіян тут у Римі. Принагідно, хіба коли приїздили певні українці в Рим, тоді приходили на Богослужіння. Переважно приходили на Архиєрейське Богослужіння. Долучалися до молінь семінаристи і зі святого Йосафата, і від нас, отці-василіяни приходили, духовенство і, звісно, сестри катехитки святої Анни. Були священники, зокрема отець доктор Степан Гарванко. Він жив на тій території, правив Літургії, був постулятором. Блаженніший дуже старався, щоб там створилася українська парафія. І він робив великі старання і був дуже щасливий і радісний, коли домовився з римським вікарієм про створення персональної парафії для українців при церкві святих мучеників Сергія і Вакха. А коли такий дозвіл вдалося отримати, то першим парохом там був отець-доктор Іван Музичка. Але там було дуже мало українців, аж доки Україна не стала незалежною і звідти масово почали приїздити емігранти до Італії.
- До якого року ви були у Римі? Пригадуєте може розмови про той іконостас, який був у церкві?
- Говорили, що там був величезний іконостас до того, як церкву продали. Але збереглися лише деякі ікони з тої церкви. Тоді як було освячення церкви, тих ікон ще не було, але встановили металевий іконостас, і там вже розмістили тимчасові намісні ікони Ісуса та Богородиці.
Іконостас храму святих мучеників Сергія і Вакха, який був зруйнований в 60-их роках ХХ стліття
- Розкажіть про Жировицьку ікону Пресвятої Богородиці, чи часто молився перед нею Блаженніший? І якщо говорити про Вас – яке значення для Вас має цей храм, паломницький осередок?
- Блаженніший завжди з вдячністю молився перед Жировицькою іконою Пресвятої Богородиці. Коли приїжджаю до Рима, то залюбки приходжу до храму святих мучеників Сергія і Вакха. Неодноразово приїздив на різні святкування туди і завжди зупинявся у готелі на території храму. А останньо, 2 роки тому, також були великі заходи з нагоди 50-річчя святої Софії, то ми з дружиною Ярославою трошки раніше приїхали, а за кілька днів долучилися наші парафіяни-паломники з церкви святого священномученика Йосафата в Трентон, штат Нью-Джерсі. Тоді Літургію правили владика Діонісій Ляхович та отець Іван Кулик. Лишилися дуже гарні спомини. Тільки-но я повернувся додому, то мене стріла вістка про те, що отця Івана Кулика призначили на єпископа.
-Ви пригадували про святкування Богородичних празників на парафії святих Сергія і Вакха, чи були ще важливі події, які святкували у тих роках, коли Ви перебували у Римі саме на цій парафії?
- Пригадую, святкували ювілей 30-ліття свячень отця доктора Степана Гарванка, звісно, відзначали й різдвяні свята.
- Нещодавно вийшло у світ інтерв’ю Блаженнішого про храм святих Сергія і Вакха, де він згадував про свої студентські часи у Римі і відзначив, що двері того храму знадвору завжди були закриті, з вулиці не можна було зайти. Коли Ви були у 70-х роках, то як заходили у храм?
-Коли я вперше був у тому храмі, то зайшов через основні двері, бо там відбувався ремонт. А вже пізніше вони були зачинені, відкривали лише коли були особливі Богослужіння, а зазвичай заходили через готель. Тому мені пощастило, бо мені вдалося зайти через відчинені двері.
- Можливо, пригадуєте постійних парафіян храму святих мучеників Сергія і Вакха?
- Там була родина доктора Василя Маркуся з Чикаго, яка приходила до храму. Він перебував у Римі, мабуть, рік, з родиною. Тому вони долучалися до молінь, були частиною нашої пластової групи. Там була пані Оля Коновалець, але вона була старша і не завжди могла приходити на Богослужіння. І принагідно долучалися паломники. Щодо сталих парафіян, то не знаю таких. Адже парафію італійський Уряд визнав офіційно щойно у 1976 році. Паломники приїздили, коли знали, що Блаженніший має певний ювілей. Тоді храм був наповнений паломниками.
-Вас як семінаристів завжди кликали на урочисті Літургії до прислуги?
-Так, ми все були прислужащими, або до хору. Були співаками. По тому напрямку чимало семінаристів пішло.
-Отче Тарасе, можливо можете поділитися своїми духовними переживаннями, досвідом молитви перед Жировицькою іконою Божої Матері, яка є у храмі святих мучеників Сергія і Вакха?
- Я мушу завдячити своє покликання Богоматері. Бо від самого початку, як тільки я народився, було мало шансів, що житиму. Мені робили дві тяжкі операції. Знаю, що мої батьки дуже молилися і виблагали мені життя. І мама мені все згадувала, що я живий за заступництвом Божої Матері. І якщо Бог мене врятував, то мусив мати якусь місію для мене. Коли я збирався у подорож Європою, мама мені сказала: як будеш мати нагоду, побувай у Люрді. Я відповів, що я не знаю, чи мені вдасться. Тоді я мав можливість цілий місяць мандрувати Європою та не був остаточно певний свого напрямку. Але дійсно мені вдалося побувати у Люрді. І там я дуже ревно молився і просив Богоматір з тим, що я маю попереду себе життя і не маю чітких планів – але Ти мені вкажи куди рухатися. І того літа ще були у моєму житті доленосні зустрічі і розмови, зокрема зустріч із Патріархом Йосифом. Наслідком того було те, що восени я опинився у Римі як семінарист. І завдячую цим Богородиці. Тому коли я бував у храмі святих мучеників Сергія і Вакха, то був дуже радий бути у присутності чудотворної Жировицької ікони Матері Божої. Вона дійсно є таким Покровом, і провадила мене тоді і далі провадить. Коли я прислуговував і був близько престолу, то завжди дивився на ту ікону із вдячністю Богу.
Розмовляла Оксана Бабенко
