Господь наш Ісус Христос у тридцять третій рік від свого народження від Пречистої Діви, в останній же свого трирічного проповідування, наближаючись до добровільного, задля нашого спасения, страждання, коли в землях Кесарії Филипової, за Петровими словами – «Ти – Христос, Син Бога живого» (Мт. 16, 16), почав проповідувати учням своїм, що належить Йому йти до Єрусалиму й багато витерпіти від старійшин, і архиєреїв, і книжників, і убитим бути, і коли бачив учнів своїх через те пресмутних, а найбільше Петра, який і боронив Йому того, кажучи: «Милосердним будь до себе, Господи, не має бути цього Тобі» (Мт. 16, 22), – тоді, забираючи печаль душ їхніх, обіцяв деяким з них явити свою славу, що мала йому бути після страждання. Мовив: «Із тих, що тут стоять, є такі, що не мають смерти скуштувати, доки не побачать Сина чоловічого у славі Царства Його» (Мт. 16, 28). Після того дня, коли Він те сказав, минуло шість днів (Мт. 17)¹.

Ішов Господь із краю Кесарії Филипової у галилейські межі, прийшов до гори Тавор, що була в Галилеї. Ішли за Ним учні і людей багато, і день до ночі схилився. А тому що звично було Христові Господеві на нічні молитви до Бога Отця Його, осібно від учнів своїх відлучатися, покинув під горою людей та учнів своїх, трьох лише з них взявши: Петра, і Якова, і Йоана. Зійшов з ними на верх гори задля молитви. І там, трохи від тих трьох відійшовши на вищий горб, молився. Троє ж учнів його і через сходження на висоту гори, і через продовження молитви стомилися, заснули, як же говорить євангелист Лука (Лк. 9, 30-33): Коли Петро і ті, що з ним, були зморені сном, і спали, і ніч уже до ранку зближалася, переобразився Христос, осяяний славою Божества свого. І стали перед Ним, велінням Його, два пророки: Мойсей із мертвих та Ілля з Раю, і говорили з Ним про Його відхід, який мав відбутися в Єрусалимі. Від слів їхніх і від Божественної сили, що найшла, збудилися апостоли, бачили славу його невимовну: лице просвітлене, наче сонце, ризи його блищали, білі, наче сніг (Мт. 17, 2). І двоє мужів з ним у славі тій стояли і говорили. І були налякані Петро, Яків та Йоан: пізнали ж зразу (Дух Святий їм відкрив) мужів тих – Мойсея та Іллю. І бесіду їх що про добровільне Христове страждання зрозуміли, і стояли, тремтячи, слухаючи, що говорилося. І насолоджувалися спогляданням тої Божественної слави, яку бачили настільки, наскільки тілесних зір очей їхніх помістити міг – стільки-бо Господь їм показав як для природи людської, аби зору очей, а разом і життя не втратили, бо неможливо людині смертній бачити Божество безсмертне невидиме. Так само, коли Мойсей просив Бога, аби показав йому славу лиця свого Божественного очевидно, відповів Бог: «Не може людина живою бути, якщо побачить лице моє» (Вих. 33, 20). Коли закінчилася бесіда Мойсея та Іллі з Христом й апостоли зрозуміли Духом, що ті відходять, Петро пожалів, що перестануть бачити пророків, бажав завжди насолоджуватися тією пресолодкою Христовою славою і любим спогляданням чесних пророків, тож насмілився і сказав: «Господи, добре нам тут бути, зробімо для трьох вас три намети: Тобі, Мойсеєві та Іллі, кожному по одному» (Мр. 9, 5; Лк. 9. 33). Коли Петро говорив, світла хмара, яка поставила обох пророків перед Христом і знову, за Його Божественним помахом, мала їх взяти і кожного на своє місце віднести, осінила апостолів, сівши на вершину гори. І ще більше злякалися апостоли, коли, наближаючись до Христа, увійшли в хмару. І в той час був голос із хмари, що мовив: «Це Син мій улюблений, Його слухайте» (Лк. 9, 34-35; Мт. 17, 5; Мр. 9, 7). Коли такий голос згори зійшов, сила покинула апостолів від великого переляку: впали ниць на землю. Коли впали вони, зникла слава Господня з-перед очей їхніх, відійшли й пророки у свої місця. Господь же, підійшовши, торкнувся учнів, що лежали на землі, кажучи: «Вставайте, не бійтеся». І, підвівши очі свої, учні нікого не побачили, окрім самого Ісуса. Починався день, і йшли з гори, і заповідав їм Господь, аби нікому не розповідали про бачене, доки, прийнявши страждання і смерть, не воскресне в третій день із гробу. І вони мовчали й нікому не сповістили в ті дні нічого з того, що бачили.

Було Преображення Господнє в шостий день серпня (перед тим, як зійшла ранкова зоря), тоді й Церква прийняла пам’ять про це, а не як Кирило Транквіліон² написав, що Господнє преображення було перед добровільними Його стражданнями у вівторок перед Великою П’яницею, що не відповідає істинні. Видно-бо із трьох євангелистів: Матея, Марка і Луки, які про преображення Господнє написали – що після тої слави Божества, на Таворі явленої, Господь багато часу ходив містами та селами, проповідуючи і творячи чуда. Хто хоче, хай подивиться у Євангельській книзі, а найбільше у святого Луки, уважно нехай прочитає від зачала 45 до Господнього приходу в Єрусалим на добровільні страсті.

1 Так є в Євангелії від Матея (17, 1) і від Марка (9, 2). Євангеліє від Луки каже: «днів з вісім по цій розмові» (Лк. 9, 28).

2 Кирило Транквіліон Ставровецький. Проповідь на Преображення (Учительне Євангеліє, частина друга).

Джерело: Дмитро Туптало, Житія святих, Том XІІ (серпень), Видавництво «Свічадо», Львів 2014.

Христос запросив своїх учнів на гору, щоби певною мірою відкрити завісу. Шати Спасителя стали сліпучо білими, обличчя заясніло, як сонце. Мойсей та Ілля розмовляли з Ним про Його відхід із цього світу. Значення цих та інших символів Преображення пояснює Папа Бенедикт ХVІ у своїй книжці «Ісус з Назарета».

На горі переобразився Ти і, скільки змогли, ученики Твої славу Твою, Христе Боже, виділи, щоб, коли побачать, як Тебе розпинають, страдання зрозуміли добровільне, а світові проповідять, що Ти єси воістину Отче сяяння, – співаємо у кондаку свята Преображення. Кондак явно виявляє зв’язок славного Преображення з не менш славним, хоча зовсім по-іншому славним, Розп’яттям. Піснеспів стверджує, що учні виділи славу Христову задля того, щоби могти зрозуміти добровільність Його спасенних страстей, які мали настати незадовго по Таворській події.

Однак виглядає, що учням, навпаки, у їхньому людському способі мислення ще важче стало розуміти Учителя: побачивши незбагненну божественну Його велич, засвідчену голосом Отця та оповиту присутністю Духа у хмарі, як було їм по-людськи збагнути, що настільки величний Господь добровільно дозволяє себе судити та принижувати, бичувати та розпинати? Як було їм розуміти такий незбагненний Промисел Божий? У страшну ніч схоплення Учителя апостол Петро не вагався захищати Його мечем, мабуть дивуючись, чому Той, кому покоряються Мойсей та Ілля, не являє у Гетсиманії свою славу. А і Йоанові чи легко було розуміти добровільність страждання Христа, бачачи знемагання Його людської природи, чуючи Його крик від болю, що змушував здригатися усім нутром і просто плакати? Як було цим трьом вибраним учням розуміти? Двоє з трьох, що були з Учителем на Таворі, не бачили, як Його розпинають на Голготі. Не бачили, бо не мали по-людськи відваги бути там, не те, що розуміти.

Але Господь знав людську неміч своїх учнів, вибраних учнів, підвалин своєї Церкви. Знав, що те, що їм по-людськи важко збагнути, стане їм зрозумілим у Дусі Святому. Знав, що добровільність Його страждань вони осягнуть свого часу, ведені Таворським світлом та пасхальним видінням. Знав, що Тавор допоможе Його учням до кінця життя свідчити світові, що Він, їхній незбагненний Учитель, розп’ятий і воскреслий, – Отче сяяння. Знав, що не лише збагнуть добровільні Його страждання, але й самі стануть добровільними страждальцями. Знав, що побачивши преславний блиск Божества на Таворі, не соромитимуться проповідувати славу і велич Голготи, наскільки би це не виглядало по-людськи незрозумілим.

Марія Ярема

Мт 17, 1-9; (Лк 9, 28-36; Мр 9, 2-8); 2 Пт 1,10-19

Сьогодні великий Господський Празник!

Буду старатися поділитись з Вами роздумами над цим святом, як нам подають євангелисти Лука (9, 28-36), Матей (17, 1-9) і Марко (9, 2-8), а також апостол Петро у його другому листі, який ми читаємо на Божественній Літургії у день свята (2 Пт 1, 10-19). Між оповіданнями є різниці, але суть та сама.

Ісус бере зі собою своїх учнів Івана, Якова і Петра та іде на гору помолитися. І коли він молився (Лк 9, 28-29), преображується. Його обличчя стає світлим наче сонце, а одежа біла та блискуча. Появляються Мойсей та Ілля і розмовляють з Ісусом про його смерть. Петро каже: «Добре нам тут бути. Збудуємо три намети…». Проте хмара огортає гору, і дається чути голос: «Це Син мій улюблений. Його слухайте! Почувши це, учні впали обличчям до землі. Ісус доторкається їх, і каже: «Устаньте, не страхайтеся!».

Дуже важливе спостереження євангелиста Луки: «Ісус узяв з собою Петра, Йоана та Якова й пішов на гору помолитись. І коли він молився, вигляд його обличчя став інший, а одежа – біла та блискуча…» (Лк 9, 28-35).