Нехай дивується чудові хор ангельський, а ми, земляни, заспіваймо пісні, бачивши невимовне Боже приниження, бо перед Ким тремтять хори небесні, Того нині обіймають руки старечі – єдиного Чоловіколюбця, – співаємо у сідальному Утрені свята Стрітення Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа. Чудо невимовного Божого приниження, про яке згадує цей піснеспів, є здивуванням не лише для ангельського хору, але й для людей. Той, Хто явився малою дитиною та у сороковий день земного життя промовляв дитячим плачем, не вперше вже промовляв до людей. До цього дня Він промовляв багаторазово, але зовсім в інший спосіб. Він промовляв часами гучно, а часами тихо, часами для всього народу, а часами для окремих його представників, часами голосом, а часами чудами, часами карами, а часами помилуваннями. Однак ніколи до свого народження з Діви не промовляв голосом людини. У день Стрітення Єдинородний Син Божий промовляє саме голосом людини-дитини. Саме цей голос почув праведний Симеон, відгукуючись абсолютною вірою у те, що це голос Бога. Праведний Симеон не знітився дивиною об’явлення, не відмовився вірити, що об’явлення Бога, на яке він так довго чекав, є об’явленням Дитини на руках Матері. Він вірив у те, що ця Дитина – той самий Бог, Якому він вірно служив при храмі протягом тривалого життя. Симеон-старець прийняв на руки Бога, що, не змінившись, прийняв тіло задля нас, – каже інший сідальний Утрені свята, підкреслюючи власне, що прийняття людської природи не змінило природи Бога.
Вечірня свята також урочисто у багатьох стихирах підкреслює, що Ісус-Дитя – це великий Бог, Той, Хто промовляв колись через Закон і пророків. Одна зі стихир на «Господи, взиваю» так каже про це: Нині Симеон бере на руки Господа слави, Якого колись на Синайській горі бачив у хмарі Мойсей, як подавав йому таблиці Закону. Це Той самий, що говорив через пророків, Він же й Творець Закону. Це Той, Кого Давид провістив страшним для всіх, Він же має велику й багату милість. На перший погляд видається, що є дуже мало спільного між об’явленням Бога на Синаї, де грім, хмара, блискавиці, грізний звук страшили людей (пор. Вих 19, 16), та об’явленням Немовляти Ісуса у Вифлеємі та єрусалимському Храмі. Також важко знайти спільність між Давидовим викликом-пророцтвом «Цілуйте його ноги, щоб він не розгнівався й не загинули ви в дорозі, коли зненацька запалає гнів його» (Пс 2, 12) та смиренним дитячим возляганням на руки Симеона. І справді, на перший погляд важко повірити, що один і той же Бог об’являється світові настільки по-різному. Однак це таки правда. Бог об’являє себе так, як є найкраще для людей, при цьому не змінюючись своєю істотою. Для старозавітного люду важливо було побачити, що їхній невидимий Бог є правдивим і могутнім, попри те, що не має золотої чи срібної подобизни у вигляді ідолів. Про це ж і писали пророки, спонукаючи людей зберігати віру невидимому, але правдивому і великому (настільки великому, що аж страшному) Богові. Натомість праведний Симеон, десятками років вслухаючись у тишу та молитву Храму, був готовий побачити велич Бога у малій Дитині, відчути усю могутність цього Єдинородного Сина. Бог наш великий, незмінний, вічний. Він же і став людиною: спочатку малою, потім стражденною, і лише потім прославленою. Він – один і той же Бог, Який у всі часи і в різні способи любить та дбає про нас.
Марія Ярема
