Отець Василь Зейкан став парохом храму святих мучеників Сергія і Вакха та Жировицької ікони Пресвятої Богородиці після того, як отець-доктор Іван Музичка вийшов на еміратуру. Як жила «емігрантська парафія» на зламі дев'яностих і двохтисячних, а також про особливості душпастирського життя і служіння отець розповів у інтерв'ю.
Отче Василю, Ви були парохом Української парафії святих мучеників Сергія і Вакха та Жировицької ікони Пресвятої Богородиці в Римі від 14 листопада 2001 року до 31 січня 2005 року?
- Так. Я прибув до Рима у жовтні 1992 року. Як студент-семінарист, проживав у Колегії при соборі святої Софії 5 років. Навчався в університеті, де здобув бакалаврат із філософії та богослов'я. Після закінчення бакалаврату 1997 року я став студентом Папської колегії «Руссікум» і продовжив своє навчання – ліцензіат з морального богослов’я у Папській академії святого Альфонса (Accademia Alfonsiana).
За 2 роки я завершив студії з ліцензіату і того самого року розпочав докторські студії. У 2001 році я завершив навчання, а захист докторської дисертації відбувся у березні 2004. Перед цим, у 1998 році, я мав єрейські свячення, і отець Іван Музичка – як парох української парафії у Римі і як мій ректор (він був ректором у Колегії святої Софії) – попросив мене допомагати у душпастирській справі у Неаполі. І так майже два роки я їздив кожної другої неділі місяця до Неаполя, поки там не було призначено сталого священника. А 2001 року я став парохом Української парафії у Римі, після того, як отець Іван Музичка відійшов на еміратуру (пенсію).
- Як відбулося Ваше призначення парохом?
- Парафія святих Сергія і Вакха до другої половини дев’яностих років мала дуже мале число парафіян. Але у дев’яностих почало приїздити щораз більше українців. І не лише до Рима, але до Італії загалом. Я розпочав душпастирську працю у двох місцях, зокрема, у Мондрагоне (між Римом та Неаполем). Там віряни, які їздили до Неаполя, прагнули мати неподалік від місця свого проживання богослужіння. Я домовився із тамтешнім парохом у церкві Сан Руфіно, і так там розпочалося душпастирство українців. За деякий час у тій локації був призначений сталий священник. А за якийсь період українці, які переїхали на північ Італії, теж хотіли мати свою громаду. І тоді я поїхав у місто Бергамо, також домовився зі священником і там розпочав богослужіння – потім туди також було призначено сталого єрея. Я став парохом після отця Івана Музички, він мене знав уже давно, практично з 1992 року. Після моїх священничих свячень 1998 року я почав йому допомагати, бо отець Іван був уже в роках. Але тоді я частіше їздив до Неаполя, у Римі бував не так часто. А у 2001 році, коли Главою Церкви був Блаженніший Любомир Гузар, мені передзвонив владика Іван Семедій із Ужгорода. Він повідомив, що отримав від Блаженнішого Любомира лист-прохання: чи владика мене б не відпустив парохом на українську парафію в Римі. То мало бути призначення терміном на 5 років. А я тоді був ще студентом «Руссікума». Я сказав, що дам відповідь за кілька днів. Тоді приїхав до отця Івана Музички і поділився, що приємно здивований таким проханням, але якщо він вважає, що моє призначення потрібне, то я його прийму. Отець відповів, що потрібно нового пароха, бо у нього сили вже не ті. І я погодився.
- Ви вже згадували, отче, що Вашим попередником був отець Іван Музичка. Якою Ви від нього перейняли парафію?
- Парафія святих мучеників Сергія і Вакха була парафією персональною, а не територіальною, що розташована на певній території і до неї належать ті вірні, які там проживають неподалік. Персональна парафія призначена для персон, для осіб, а саме – українців греко-католиків, що проживають на території Римської єпархії. Наприкінці 90-х років, на початку 2000-х вона змінила своє обличчя, так би мовити. Якщо раніше це була невелика група людей, що вже перебувала в Італії, то тепер почався приїзд заробітчан із України, більшість приїздила нелегально. І та парафія на переломі дев’яностих-двохтисячних років ставала щораз більшою. Десь у 2000 році, на Великдень, на пасхальхих богослужіннях, які відбувалися у Святій Софії, бо там велика територія, кажуть, було 5000 людей.
Отже, парафія святих Сергія і Вакха складалася із вірних, більшість із яких були жінки, що приїхали до Італії працювати. У цьому відношенні то була емігрантська парафія, бо переважну більшість парафіян складали заробітчани-українці. І, звичайно, у тому часі змінювався стиль і душпастирювання, і церковного життя тієї парафії. Мій попередник отець Іван Музичка – то був з великої літери священник. Він мені сказав, що тут не буде такої парафії, як у інших країнах, наприклад, коли люди живуть легально і мають сталу працю. Тут люди деякі отримували працю на довше, а інші – на коротший період, постійно змінювалися, міняли місце проживання, місце роботи. І душпастирська діяльність, крім літургійної і катехитичної, полягала також у тому, щоб відвідувати хворих, відвідувати поліцію, бо і там наших людей затримували, а вони інколи не вміли й порозумітися італійською. Богослужіння на парафії святих Сергія і Вакха відбувалися щонеділі: була Божественна Літургія до обіду і після обіду. А також щочетверга була Літургія після обіду, бо більшість наших людей мали у четвер у другій половині дня вихідний. Парафія мала свою невеличку церковцю, де й зараз є. І парафіян було на той час так багато, що храм був переповнений. Але набагато більше, аніж у нас на парафії, вірні відвідували Богослужіння у храмі при монастирі отців Василіян у Римі. Там неподалік розташовувалася стоянка для бусів, які з України приїздили, тому ця локація була зручною для українців. Отже, душпастирські осередки для українців були при храмі святих Сергія і Вакха, та при генеральному дому отців Василіян і при Святій Софії.
- Хто був Вашим віцепарохом, допомагав при парафії?
- Віцепарохів за мого служіння було двоє: отець Володимир Волошин, а пізніше – отець Андріан, українець-священник із Австралії. Допомагали також інші отці. На самих початках то був отець-василіянин Порфирій Підручний, допомагав отець Євген Небесняк. Їздив зі мною також у Неаполь отець Михайло Квятковський із Канади. Принагідно допомагали й інші священники, які там вчилися. Але найбільше ці, яких я назвав.
- Які були особливості душпастирства на початку 2000-х років?
- У більшості, як я вже згадував, нашими парафіянами були нелегали. І великі труднощі траплялися, коли хтось захворів. Важко було прилаштувати до шпиталю. Або люди були без документів, а треба було відправити додому, допомогти доїхати. Отже, на той час душпастирська праця відрізнялася від праці інших парафій. То були люди, переважно жінки, які цілий тиждень працювали, мали вихідний у неділю і у четвер після обіду. І якраз у ті їхні вихідні ми старалися давати їм можливість бути на Божественній Літургії, приступити до Сповіді, взяти участь в катехизації. Катехизація була у нас щонеділі після обіду. Хто міг – залишався. Ми мусили пристосовуватися до людей, до їхніх умов, можливостей. І якраз найбільш завантажені душпастирською працею дні були неділя і четвер. А у інші дні завжди з'являлися якісь справи і завдання, наприклад, потреба відвідати когось у лікарні чи вдома, якщо хтось захворів. По можливості для того, щоби було душпастирське життя більш різноманітне, ми часто організовували паломництва – чи Італією, чи в Люрд (Франція). Труднощі виникали насамперед із документами. Наприклад, хотіли люди вінчатися, а в Італії були свої закони. Є конкордат між державою і Церквою і можна було повінчати, але коли всі документи у порядку. Не знаю, як зараз, а тоді не дозволяли вінчати нам без тих документів.
- Катехизацію проводили Ви, чи вдавалося залучати студентів або сестер катехиток?
- Катехизацію для дорослих проводив я або віцепарох. Катехизацію для дітей, особливо тих, які готувалися до Першого Причастя, проводили сестри. Хоч переважно парафію формували жінки, але все ж були деякі родини із дітьми. Пізніше для дітей зробили недільну школу.
- Ще якісь заходи відбувалися на парафії?
- На парафії у нас була тільки церковця. На Святій Софії був зал колись, і ми проводили різні заходи – чи до Дня Матері, чи святкували певні ювілеї, наприклад, пов'язані із життям Патріарха Йосифа Сліпого, чи інші. Проводили ми різні заходи духовного і просвітницького характеру. Наприклад, концерти, вечори творчості у пам’ять Шевченка чи інших визначних осіб. Я запрошував деяких отців, які мали лекції. До прикладу, покійний отець Блажийовський розповідав про мистецтво, пов’язане з літургійною традицією.
- Хто виконував служіння співців на парафії і чи був хор?
- На самих початках співали жінки, які це вміли. А 2002 року організувався хор, який провадила пані Галина Громик. Прекрасний хор. Там були підібрані люди, які фахово і професійно в Україні цим займалися і були спеціалістами у тій справі.
- Знаємо, що до вересня 2005 року парафія у літургійному житті користувалася григоріанським календарем. Чи було це ефективним у житті парафії? Та чи відчували ви необхідність змінити календар? Адже таке рішення владика Гліб прийняв 9 місяців після того, як ви вже не були там парохом.
- На той час – а я дійсно радився з отцем Іваном Музичкою, який був там довгі роки – не було аж такої необхідності змінювати літургійний календар. Чому? У нас на парафії ми слідували григоріанському календарю. Це було зручно. Бо, наприклад, на Різдво 25 грудня був вихідний і наші люди могли побувати у церкві. 7 січня не могли бути – лише одиниці. 7 січня ми також святкували, але на Святій Софії. Бо там тривало літургійне життя за юліанським календарем. А в отців Василіян також було за григоріанським. Тому було зручно, бо люди мали можливість відвідати богослужіння.
- Отче, може б Ви ще щось хотіли додати?
- Додам, що все що я сказав – це про часи двадцятирічної давнини. Зараз вже все змінилося. Надіюся, що зараз наші люди вже більш легально там, але тоді було так. Італійці здебільшого толерантно ставилися до наших людей.
Розмовляла Оксана Бабенко
