Храм святих мучеників Сергія і Вакха та Жировицької ікони Пресвятої Богородиці є важливою святинею для українських заробітчан. Саме тут у непрості часи свого життя українці, яких доля закинула на чужину, могли відпочити душею, знайти розраду в молитві та парафіяльній спільноті чи навіть долучитися до благодійної допомоги одне одному. Про особливу доброзичливу атмосферу парафії святих Сергія і Вакха, кульмінацію її розвитку у 90-х і 2000-х роках нам розповіла багатолітня парафіянка, їмость Марія Говгера.
-Коли та за яких умов Ви вперше потрапили до парафії святих мучеників Сергія та Вакха та Жировицької ікони Пресвятої Богородиці?
- Вперше я приїхала у 1991 році, на двомісячне навчання до Італії. Я проживала у центрі “Оазис”, що розташований на околиці Риму, по сусідству із українським монастирем “Студіон”. Я знала, що в Римі є церква, яка є найстаршою у власності українців у світі. Тоді мене сюди кілька разів привозив єпископ Любомир Гузар. Пригадую, як емоційно, дуже щиро і з великою любов'ю владика Любомир розповідав історію цього храму і самої посілості.
-Розкажіть, яку працю Ви виконували у Римі?
- У жовтні 1995 року я приїхала вдруге до Рима як делегат і доповідач на конференцію про родину. Зі мною було двоє дітей, тому я приїхала машиною. І я планувала залишитися на якийсь час в Італії, щоб зробити синові обстеження в дитячій лікарні, позаяк у нього були проблеми зі здоров'ям. Оскільки лікарка, яка допомагала мені із усіма адміністративними справами в лікарні (я не говорила італійською, а вона знала польську і ми могли порозумітися), шукала жінку на два місяці на заміну для праці в домі, то я зголосилася. І це була моя перша робота в Римі. Потім я вписалася в університет на однорічну вечірню програму “Катехиза для дорослих”. Це дало мені право перебувати в Італії легально той період. І вже наступна моя праця була в приймальні готелю, який адміністрували сестри катехитки святої Анни саме в Патріашому дворі. Ми пробули в Римі до половини серпня 1996 року. Але восени 1999 року ми знову приїхали до Італії. І тоді почалося моє “друге” і довге заробітчанство, яке тривало аж до 2012 року. В цей час були довгі періоди, що я працювала на двох роботах, позаяк винайм квартири, навчання дітей, лікування та поїздки Італія-Україна усієї родини тягнули великі видатнки. Роботи були різні. Працювала касиром у кафетерії та у магазині одягу “D&G” на Іспанській площі, потім касиром у залі відеоігр, а остання робота в італійському середовищі була касиром у великій овочевій крамниці. Ці денні праці поєднувала із додатковою роботою в лікарні, де вночі доглядала важко хворих, абож вечорами у піццерії. 2003 – 2010 рр. працювала секретаркою при Апостольській Візитатурі УГКЦ в Римі, а в 2008 – 2012 рр. секретаркою Релігійного Товариства “Свята Софія” в Римі. У 2013 році ми остаточно повернулися до України.
- Повідайте про священників, яких застали, долучаючись до життя парафії.
- До прибуття заробітчан, літургійне життя в храмі мало свій графік, який був укладений для потреб духовних осіб, що проживали в Патріаршому домі. Тоді парохом був доктор і мітрат отець Іван Музичка, а на студіях у Римі перебував отець Михайло Квятковський. Обидва почали певним чином реформувати життя парафіяльної громади. Запровадили Божественну Літургію на 9 годину ранку так, щоб по часу прибулим українцям було зручніше приїжджати на богослуження. Отець Михайло започаткував друк щотижневого бюлетня.
Мені добре запам’яталися часи, коли в домі проживали українські семінаристи а їх проректором був отець Святослав Шевчук. Вони горнули людей до парафії, почалася обнова літургійного життя: вечірні, утрені, акафісти. І також розвивалося спільнотне суспільне життя. Пригадую, як мистецтвознавець Ева Рибалт організовувала нам чудесні прогулянки до римських музеїв, до катакомб відкритих та до тих, де проводилися археологічні розкопки. І хоча парафіяни змінювалися через специфіку праці, та традиції з кожним роком, все ж таки, укріплялися. Кожен парох чи сотрудник вносили в життя парафії щось своє, притаманне йому. Отець Василь Зейкан був вимогливий, тягнув молодь до молитви, заохочував до науки. Блаженної пам’яті отець Адріян Цькуй був дуже уважний до проблем заробітчан, багато свого часу посвячував молоді. За нього парафіяни одержали можливість користуватися залом, що є в Патріаршому дворі. Там кілька разів на місяць у співпраці з Релігійним Товариством “Свята Софія” та іншими організаціями, проводили різні заходи. Отець Адріян допомагав організовувати презентації, виставки, концерти, відкривав можливості нашої участі в культурному житті міста. За отців Михайла Хром’янчука і Володимира Волошина почали активізувалися прощі до святих місць, поїздки до інших громад, відвідини хворих у лікарнях. Потім була світла і незабутня ера коли служили о. Іван Кулик і о. Ярослав Семеген.
- Тоді був потрібен такий духовний центр, де могли би гуртуватися українці-заробітчани?
- Так. Люди тягнулися до Церкви. Вони потребували Служби Божої. Потребували почути українське слово. Потребували спілкування.
- Ви також були причетні до хору?
- Як і багато інших, ми з дітьми співали у хорі. Ідею організувати хор при парафії подала пані Лідія Зьомбра зі Львова. Вона згуртувала людей, які любили співати літургію і попросила до нас пані Галину Громик, що була професійним диригентом. З тим хором ми їздали до церков у Римі, презентуючи таким чином нашу громаду і Україну, брали участь у всіх святах, а також їздили до інших громад по Італії. Багато пройшло вже років, пані Галина безперервно провадить цей хор і є, по-правді, легендою цієї парафії.
- Опишіть парафіяльну спільноту - яке було походження парафіян, яку працю вони виконували, які рухи існували серед парафіян, які настрої були? Чи діяли якісь братства, сестринства?
- В основному українці гуртувалися у Римі при церквах. В монастирі отців Василіян, при соборі святої Софії, у каплиці Ватиканського Радіо та при нашому парафіяльному храмі святих Сергія і Вакха.
До нашої церкви приходили в більшості галичани. Українців шанували, тому люди могли знайти працю. З часом заробітчани почали підтверджувати свої дипломи, щоби могти працювати за фахом. Але я пам'ятаю тодішні настрої: ніхто не планував залишатися надовго.
Перше українське товариство серед новоприбулих заробітчан організував блаженної пам'яті отець Василь Поточняк. Він був в той час координатором українських громад УГКЦ в Італії.
Парафіяльна спільнота була підтримкою для кожної з нас, де можна було порадитися, поспілкуватися. Це допомагало не втратити віри, не загубитися в чужому середовищі, не стати жертвою самотності чи відчуженості, не звести мету життя лише до матеріальних цінностей. Люди самі організовувалися в асоціації, в різні товариства взаємодопомоги, у молитовні групи, творчі гуртки.
- Яку роль виконували сестри катехитки святої Анни при парафії? Ви згадували, що вони адміністрували готель.
- Сестри катехитки святої Анни, що адміністрували гостинницю, були із Бразилії. Сестри мали щільний графік своєї праці в готельних кімнатах на трьох поверхах. Вони також доглядали за храмом. Це було приємне відчуття присутності монастиря. І це було важливим, воно творило атмосферу. Кожна сестра мала свою харизму: хтось доглядав за храмом, хтось співав у хорі, хтось дякував, хтось старався допомагати заробітчанам…
- У вересні 2005 року у парафіяльній книзі є запис, зроблений Вашим чоловіком, священником отцем Василем Говгерою, що парафія з благословення владики Гліба Лончини повертається до служіння за юліанським календарем. Чому тоді таке рішення ухвалили і як його сприйняли люди?
- Це цікава історія. Коли Патріарх Йосиф відкупив і повернув дім у власність Української греко-католицької Церкви, то прикликав до служіння в домі сестер катехиток святої Анни. Вони, будучи з Бразилії, трималися нового календаря. А в будинку проживали священники, які служили за старим, юліанським календарем. Воно було нелогічно, аби під одним дахом проживало 8 людей і трималися різних календарів. Для врівноваженого літургійного життя в домі священики тоді пристосувалися до служіння за григоріанським календарем. Коли почали приїздити заробітчани, то для них було важливо, щоб могти святкувати свята разом із рідними в Україні. Бо, пригадую, якось отак виходило: на Вербову неділю в Римі всі раділи, дзвонили додому, вітали рідних “шутка б’є, не я б’ю”, а в Україні, наприклад, Хрестопоклінна неділя... Про це ми часто говорили між собою і пропонували, щоб повернути літургійне життя на старий календар у нашім храмі.
В ці роки отець Василь кожного літа приїжджав до нас, до родини в Рим. Він спілкувався із вірними, співслужив у храмі. Випало так, що якраз він служив цю Божественну Літургію, коли парафія з благословення владики Гліба, повернулася до служіння за юліанським календарем. Отець Василь тоді і записав про це у парафіяльній книзі.
- Яку динаміку богослужбового та пасторального життя Ви спостерігали? Як часто звершувалися богослужіння? Як велася катехизація? Чи були діти при парафії?
- Про динаміку: найперше запровадили Літургію на дев'яту годину ранку щонеділі і у свята. Потім була потреба ще додати на дванадцяту, а з часом і після обіду. Священники старалися організовувати реколекції, велися катехитичні курси після Літургії. Служилася завжди Вечірня у суботу, Всенічні, Утреня. Літургійне життя було багате, дуже швидко воно розвивалося. Спочатку при парафії майже не було дітей. Бо заробітчани не привозили зі собою дітей до Італії. Але з часом молодь почала одружуватися і своїх дітей неодмінно приводили до церкви.
- Якою була динаміка розвитку цієї парафії від моменту Вашого першого знайомства з нею і до сьогодні?
- Вона розвивалася правильно. Згідно потреб людей, її парафіян. Усі священники цієї парафії завжди приглядалися, як можна послужити людям. І так, слава Богові, є до сьогодні! Господь був і є до нас дуже милосердний.
Священики підтримували кожну добру ініціативу. Пригадую, якою плідною була співпраця із нашою асоціацію “Босфор”, особливо в ділянці захисту наших заробітчан. З ініціативи парафії ми щорічно брали участь у “Святі народів”, разом із монашою спільнотою “Mondi riamersi” організовували дні України по Castelli Romani (міста на околиці Рима), вчили нашу молодь та італійців розписувати писанки, їздили із виставкою “Патріарх Йосиф і українське мистецтво”, яку надавало нам Релігійне Товариство “Свята Софія”, організовували благодійні концерти для хворих дітей, конференції, ювілейні святкування, презентації книжок, ставили вистави, робили вертепами, з якими їздили до інших громад, в лікарні та монастирі, співпрацювали в організації приїзду артистів із України, їздили на фестивалі класичної музики до Сполето, на мистецькі Венеціанське біенале, організовували Шевченківські дні, читали поезії Франка, святкування ювілеїв Лесі Українки, Соломії Крушельницької, Олександра Олеся та ін. У співпраці із мерією Рима молодь парафії навіть організовувала виставку мод наших майстринь в Римі…
Для моєї родини ця парафія є незабутньою. Мої діти, згадуючи римське життя, дуже часто говорять про ”нашу парафію в Римі”, про те що “наш парох став єпископом” (це про владику Івана Кулика) та про багато іншого…
- У цьому храмі є непересічна святиня - Жировицька ікона Пресвятої Богородиці. Можливо, бажаєте поділитися особистим досвідом отриманими через заступництво Пресвятої Богородиці, прославленої у цій іконі, певними ласками?
- Я вже говорила, що першу інформацію про цю ікону я отримала від блаженної пам’яті Патріарха Любомира. Моя родина має у своїх домах на стінах копії Жировицької ікони Матері Божої. У ті роки, коли я проживала разом з дітьми у будинку при церкві, я потребувала підтримки і любила ввечері приходити до храму, щоб помолитися. Це давало мені силу і неабияку підтримку. Я вірю, що у тих доволі складних обставинах для нас, Матінка Божа провадила нас усі ті роки, які я з дітьми перебувала у Римі. Це для мене велика святиня і підтримка до сьогодні. Всюди, де б я не була, маю зі собою копію Жировицької Ікони Матері Божої…
Розмовляла Оксана Бабенко
