LOGOMARRONE SFONDO trasparente100200

Українська парафія в Римі

KATEDRALJNYJ HRAM

Жировицької Божої Матері і святих мучеників Сергія і Вакха

Жировицька Богородиця

Молитва в облозі: досвід священника в Чернігові під час війни

3b01842d44202672

Роздумуючи про молитву, перше, що спадає на думку, що це спілкування, розмова з Богом. Молитва — це про стосунки.

Перш ніж почати ділитися досвідом молитви у прифронтовому місті, зокрема в період оточення його ворожими військами, хотів би розказати трохи про себе. Я є священником УГКЦ в м. Чернігів. Опинилися ми Чернігові зі своєю дружиною та тримісячною донечкою 8 грудня 2021 року (тобто за два з половиною місяці до повномасштабного вторгнення) за направленням єпископа для служіння у новоствореній парафії св. Юрія Побідоносця. Ця парафія існувала лише на папері, а тому ні храму, ні місця для молитви, ані навіть парафіян ми не мали. Тому першими моїми парафіянками стали моя дружина та донечка.

В Чернігові, на той момент, була ще одна парафія УГКЦ (на цей час маємо вже три парафії), якою опікувалися отці-редемптористи. Нас дуже добре прийняв отець-настоятель Роман Халус, ЧНІ, а тому починати своє служіння з нуля у новому місті було набагато простіше. Перша молитва, яку ми мали на початках, власне, і відбувалася у храмі Різдва Пресвятої Богородиці, яким опікувалися отці та сестри редемптористки.

24 лютого почалося повномасштабне вторгнення російських військ на територію України, і перед нами постав вибір, що робити. Відповідь прийшла у перший же день вторгнення. Коли я вийшов на вулицю і стояв біля дверей в під’їзді, то побачив хаос, який панував на вулиці. Одне молоде подружжя під’їхало до під’їзду, швиденько забігли, а через п’ять хвилин вже вибігли з рюкзаками й речами назад до машини. Багато людей просто виходили на вулиці та чогось чекали. Підійшовши до них я запитав, чи вони не чекають часом машини, щоб їх забрали, на що вони відповіли: «Ні, ми не знаємо що робити». Вони боялися, бо не знали, що робити: чекати вдома, коли щось прилетить, чи кудись тікати, але для багатьох, гадаю, не було куди тікати.

В той момент я вирішив підійти до них (був у підряснику, щоб було видно, що я священник) і запропонував їм помолитися молитву «Отче Наш», на що вони з радістю погодились. Молитва, в той момент, для тих людей давала їм надію. Серед того хаосу, тривоги, біганини, хтось сказав, що знає, де є найближче укриття, адже вже чути було вибухи, і багато хто пішов туди ховатися. Я також вирішив піти за тими людьми, бо зрозумів, що там будуть люди, яким зможу допомогти. Прибувши туди й побачивши, що там справді зібралося багато людей, я зрозумів, що цю ніч маю бути з ними. Я взяв із собою Свято Письмо і вервицю, молився, куняв, знову молився. Пригадую, в ту ніч не багато спілкувався з людьми, бо насправді не знав, що казати.

Наступні дні я вирішив ходити туди серед дня, тому що вдома ще була дружина з донечкою, і її мама з 10-літнім племінником, які приїхали до нас «погостювати» 23 лютого зі Львова. За декілька днів я розговорився з людьми, і почав пропонувати їм молитися разом. Оскільки більшість людей не були воцерковленими, тому вирішив молитися разом коротеньку молитву: «Боже, спаси нас!», повторюючи 10 разів, перед цим коротенько помолившись своїми словами. Були дуже різні люди, до прикладу, на початках, деякі остерігалися, але під кінець, мабуть, вже не було таких, які б відмовлялися молитися.

В деякий період в тому укритті було до 300–400 людей приблизно. Я переживав, тому що не міг бути завжди зі своєю родиною, і лише через два тижні, а саме 9 березня вдалося знайти спосіб, щоб вивести моїх з Чернігова. Тому опісля я залишився з людьми, і жив у тому укритті до відходу російських військ. Окрім того, що по черзі підходив до тих людей, спілкувався і молився з ними, той час запам’ятався також історіями для дітей. Перед сном розказував дітям історії зі Святого Письма, або з книжок Бруно Ферреро, і разом молилися під світлом різдвяної гірлянди, яку використовували як символічне багаття довкола якого ми зібралися.

Коли ворожі війська відступили з півночі, наступним викликом постало питання, де молитися, адже вічно користати гостинністю отців-редемптористів ми не могли. Ми молилися в тому наміренні, і одного разу, гуляючи з дружиною і донечкою у візочку, побачили вивіску «Оренда» на першому поверсі багатоповерхівки. 24 липня 2022 року була відслужена перша Літургія в цьому приміщенні. Наразі молимося тут вже протягом двох років щодня. З двох парафіянок маємо тепер близько 10–15 людей щонеділі на Святій Літургії, а також займаємося з дітками в недільній школі. Молимося про земельну ділянку і в майбутньому про свій храм.

Молитва — це не магічні заклинання і виконування бажань. Молитва — це спілкування, це ділення своїми переживаннями, радостями, це прохання, подяка, прослава, але найперше — це розуміння, що спілкуєшся з Живим, реальним Богом, Тим, хто тебе безмежно любить.

О. Роман Гридковець, настоятель парафії св. Юрія Побідоносця УГКЦ, м. Чернігів

Пресслужба Апостольського Екзархату в Італії

Більше матеріалів з архіву НовинСтатей та Життя парафії

ugcc

Українська греко-католицька Церква

ugcc

Апостольський екзархат в Італії

ugcc

Українська парафія в Римі