Всечесні й преподобні отці, преподобні сестри!
Дорогі брати і сестри!
Де провів свої дитячі роки наш Спаситель? Де Він зростав і звідки вийшов на проповідь? Євангелист розповідає про це коротко, але кожна деталь, кожне слово має глибокий сенс. Вони промовляють до нашого серця. Уявімо собі сцену. З міської брами виходить траурна процесія і прямує до кладовища. Людей багато. Похорон незвичайний: жінка-вдова проводить у останню путь свого єдиного сина. І разом із ним вона хоронить себе. Вмирає її надія на потіху в старості, на опору, на продовження роду. Коли помер її чоловік — вона померла як дружина. Тепер, коли ховає сина — вона помирає як мати. Та поруч із нею є люди. Вони нічим не можуть змінити ситуацію, бо сила смерті здається непереможною. Але вони є з нею. І це важливо.
Дорогі, ніколи не знецінюймо присутності. Інколи ми не можемо допомогти словом, бо слова слабкі. Інколи ми не можемо змінити обставини. Але можемо бути поруч, розділити тягар болю. Бо поділений біль стає легшим, а поділена радість — більшою. Хто може сказати стражденній матері: «Не плач»? Людина — ні. Але Господь може. Бо Він не говорить це як порожню втіху, але як Той, Хто має владу зупинити смерть. Євангеліє каже: Христос зглянувся над вдовою з Наїна. Він відчув її біль. Доторкнувся до мар, зупинив процесію смерті й воскресив юнака. Він віддав його матері.
Дорогі, інколи нам здається, що Господь не бачить наших сліз. Що Він мовчить, коли українські міста і села щоденно супроводжують своїх синів і дочок в останню дорогу. Але це не так. Він бачить. Як бачив сльози вдови в Наїні, так бачить сльози українських матерів, дружин, дітей. Христос прийшов, щоб позбавити смерть її влади. Так, ми помремо. Але смерть більше не є стіною. Вона стала переходом до вічного життя. Це є серце нашої віри: «Смертю смерть подолав і тим, що в гробах, життя дарував». Ми сьогодні просимо Господа: доторкнись і до нашого народу, зупини цей конвеєр смерті, що триває на нашій землі. Дай нам ту радість, якою засяяла вдова, коли знову почула голос свого сина.
Пригадую, як один італійський священник сказав мені: «Чому ви не здастеся? Підніміть руки — і війна закінчиться». Він не знав нашої історії. Він не знав, що капітуляція не принесе миру, а лише дасть ворогу охоту знищити нас остаточно. Я тоді відповів: «Отче, ви віруюча людина?». Бо віруючий знає: земне життя — не найбільша цінність. Є ще свобода, гідність, вічність.
Подивімося на святого великомученика Димитрія. Він мав владу, кар’єру, славу. Достатньо було відректися Христа — і він зберіг би життя. Але він вибрав вічність, а не вигоду. І отримав нетлінну славу. Нам бракує думки про вічне життя. Ми надто зосереджені на земному. Але Христос нагадує: «Яка користь людині, коли здобуде ввесь світ, але занапастить свою душу?» Тож нехай віра у воскресіння і вічне життя буде нашою силою.
А святий великомученик Димитрій нехай випросить для нашого народу перемогу і мир.
Амінь. Слава Ісусу Христу!
† Григорій
